Читати книгу - "Ім'я Рози, Умберто Еко"

чи через його слабкість у тому місті стали коїтися речі, про які сумно розповідати. Вірних Папі священиків, які не хотіли відправляти месу, тортурували, настоятеля монастиря августинців кинули в острог на Капітолії. Марсилій та Жан де Жанден проголосили Йоана єретиком, а Людовік звелів винести йому смертний вирок. Але імператор надуживав своєю владою, налаштував проти себе місцевих синьйорів, забирав гроші з громадської скарбниці. Чуючи ці новини, ми зволікали з поїздкою до Риму, і я зрозумів, що Вільям не хоче бути свідком подій, які зводили нанівець його сподівання.

Діставшись до Помпози, ми прознали, що Рим збунтувався проти Людовіка, він повернувся до Пізи, а до папського міста тріумфально повернулися Йоанові легати.

Тим часом Михаїл Чезенець усвідомив, що його присутність в Авіньйоні нічого не дала, ба навіть почав боятися за своє життя і втік, приставши в Пізі до Людовіка. У той час імператор втратив також підтримку Кастручча, синьйора Лукки і Пістої, який помер.

Коротше кажучи, передбачаючи події і знаючи, що Баварець подасться до Мюнхена, ми змінили напрям своєї подорожі і вирішили дістатися туди ще перед ним, та й зрештою Вільям відчував, що в Італії йому стає небезпечно. У наступні місяці та роки Людовік зрозумів, що союз синьйорів-гібеллінів розпадається, а через рік антипапа Никола здався Йоанові, з'явившись перед ним з мотузкою на шиї.

Коли ми прибули до Мюнхена, мені довелося з великими сльозами розлучитися з добрим моїм учителем. Доля його була непевна, а родичі мої воліли, щоб я вернувся до Мелька. Від тієї трагічної ночі, коли Вільям перед руїнами абатства розкрив мені свій відчай, за мовчазною згодою ми більше не говорили про цю історію. І не згадали про неї під час нашого болісного прощання.

Мій учитель дав мені чимало гарних порад щодо моїх майбутніх студій і подарував лінзи, які зробив йому Никола, адже він повернув собі свої. Ти ще молодий, сказав він мені, але колись вони тобі знадобляться (і справді, зараз, пишучи ці рядки, я маю їх на носі). Відтак міцно, з батьківською ніжністю обійняв мене, і ми розсталися.

Більше я його не бачив. Багато пізніше я дізнався, що він помер під час великої пошесті, яка лютувала в Європі в середині цього століття. Я завжди молюся за те, щоб Бог прийняв його душу і простив численні чини гордині, до яких його штовхало інтелектуальне високодумство.

* * *

Через багато років, вже цілком зрілим мужем, за наказом мого настоятеля я мав нагоду здійснити подорож до Італії. Я не міг опертися спокусі і, вертаючись, зробив велике коло, щоб відвідати те, що зосталося від обителі.

Два селища на уступах гори знелюдніли, навколишні землі лежали перелогом. Я піднявся аж на колишнє дворище, і перед моїми очима, зволоженими слізьми, постало видовище спустошення і смерті.

З величавих споруд, які колись прикрашали це місце, зосталися розрізнені руїни, як це сталося з давніми поганськими пам'ятниками у Римі. Плющ укрив залишки мурів, колони, нечисленні архитрави, що залишились на своїх місцях. Повсюди росло дике зілля, і важко було вже зрозуміти, де колись був город і сад. Лиш кладовище легко було впізнати завдяки кільком могилкам, які все ще виглядали з землі. Єдиним знаком життя були хижі птахи, які полювали на ящірок та змій, котрі, немов василіски, таїлися між камінням або ковзали по мурах. Від порталу церкви залишилося лиш вкрите пліснявою румовище. Половина тимпану збереглася, і я побачив роздовбане негодою і заросле лишаєм ліве око Христа на престолі та частину лику лева.

Вежа, за винятком напіврозваленого південного муру, здавалось, все ще трималася, всупереч плинові часу. Дві зовнішні башти, які виходили на урвище, виглядали майже неторкнутими, але вікна зяяли повсюди порожніми очницями, з яких стікали в'язкі сльози напівзогнилих в'юнких рослин. Всередині зруйновані витвори людського мистецтва перемішалися з витворами природи, а в більшій частині кухні погляд сягав відкритого неба, через проломи в покрівлі та у верхніх поверхах, звергнутих донизу, наче упалі ангели. Усе те, що не позеленіло від моху, все ще чорніло від кіптяви кількадесятирічної давнини.

Нишпорячи по румовищі, я знаходив подекуди клапті пергамену, які випали були зі скрипторію та з бібліотеки і витривали, наче скарби, зариті в землю; і я став підбирати їх, немов бажаючи зібрати докупи вирвані сторінки якоїсь книги. Тоді я помітив, що в одній із башт все ще височать хисткі, але майже неторкані гвинтові сходи, що вели у скрипторій. Видершись ними на схил руйновища, можна було дістатися на поверх, де була бібліотека: але тепер од неї лишилась хіба що галерея вздовж зовнішніх мурів, яка з кожного боку виходила у порожнечу.

При одному з мурів я побачив шафу, яка невідомо яким чудесним чином вистояла перед дією вогню, води, гниття та хробаччя. Всередині було ще кілька аркушів. Ще трохи клаптів пергаменту я знайшов, покопирсавшись у руйновищі внизу. Жалюгідним був сей мій здобуток, але я збирав його цілий день, немов ці disiecta membra бібліотеки мали передати мені якесь послання. Деякі шматки пергамену поблякли, на інших було видно тінь якогось зображення, іноді привид одного чи кількох слів. Часом я знаходив аркуші, на яких можна було прочитати цілі фрази, а ще частіше — майже неторкнуті палітурки, захищені тим, що колись було металевими скобами… Примари книжок, зовні на позір цілі, але цілковито випорожнені всередині; утім, іноді вигулькував шматок якоїсь сторінки, проступав зачин, назва…

Я зібрав усі реліквії, які тільки міг знайти, і наповнив ними два дорожні мішки, покинувши потрібні речі, аби лиш врятувати убогий сей скарб.

На зворотньому шляху до Мелька я годинами намагався вчитуватися у ці останки. Часто з якогось слова або решток мініатюри я впізнавав, що то за твір. Коли з часом до рук мені потрапляли інші списки цих книг, я вивчав їх з любов'ю, немов доля залишила мені це у спадщину, немов упізнавши в цій книзі давно знищений примірник, я діставав виразний знак з небес, який говорив мені: tolle et lege[314]. Врешті, завдяки моєму терплячому відтворенню переді мною вималювалась своєрідна мала бібліотека, символ тієї великої, зниклої — бібліотека, складена з уривків, цитат, недописаних речень, фрагментів книжок.

* * *

Що більше я перечитую цей перелік, то дужче переконуюсь, що він не містить ніякого послання, бо породив його випадок. Та неповні сі сторінки супроводжували мене ціле життя, яке відтоді мені ще судилося прожити, і не раз я питав у них поради, як в оракула, і мислиться мені, що