Читати книгу - "11/22/63"

Увага моя відволіклася, та те, що почав тепер говорити Вокер, миттю її повернуло на місце.

— Це Бог, не генерал Вокер, призначив позицію неграм у цьому світі, коли дав їм інший колір шкіри й інший набір талантів. Більше спортивних талантів. Що каже нам Біблія про цю різність і про те, чому негритянська раса була проклята на такі муки й важкий труд? Достатньо лише зазирнути до дев’ятого розділу книги «Буття», Біллі.

— Славімо Господа за Його Святе Слово.

Вокер заплющив очі й підняв праву руку, немов даючи клятву в суді.

— «І Ной пив вино, й упився, і лежав невкритий. Хам побачив голизну свого батька і розказав тим, хто стояли надворі». Але Сим та Яфет… один прародитель арабської раси, інший прародитель білої раси… я знаю, що ви це знаєте, Біллі, але ж не всі це знають, не всі отримали добре старе біблійне виховання, ще сидячи на колінах у своїх матерів…

— Славімо Бога за християнських матерів, ваша правда!

— Сим з Яфетом не дивилися. А коли Ной прокинувся і взнав, що там відбувалося, він сказав: «Проклятий хай буде Ханаан, хай буде він слугою навіть слуг, рубачем дров і носієм во…»

Я вимкнув телевізор.

9

Спостерігаючи, що відбувається між Мариною й Лі впродовж січня і лютого 1963 року, я згадував майку, яку іноді на себе одягала Кристі в останній рік нашого шлюбу. На ній було зображено пірата з лютим вищиром, нижче містилася фраза: ПОБОЇ ТРИВАТИМУТЬ, ДОПОКИ НЕ ПОКРАЩИТЬСЯ МОРАЛЬ. Чимало побоїв було завдано в будинку № 604 на Елсбет-стрит тієї зими. Ми, сусіди, наслухалися криків Лі і плачу Марини — іноді зі злості, іноді від болю. Ніхто ніяк не втручався, включно зі мною.

Не можна сказати, що вона була єдиною дружиною, котру били в околицях Дубового яру; бійки у п’ятничні й суботні вечори, схоже, були місцевою традицією. Все, чого, як я пам’ятаю, мені хотілося у ті гнітючі, сірі місяці, це щоби ця вбога, безкінечна мильна опера нарешті закінчилася і я зміг весь час бути разом з Сейді. Ось я впевнюся, що Лі діяв соло у спробі застрелити генерала Вокера, а потім і сам завершу свою справу. Те, що Освальд діяв сам одного разу, не обов’язково доводитиме, що він діяв один в обох випадках, але це було найкраще, що я міг зробити. Коли будуть проставлені всі крапки над «і», а всі «t» будуть перекреслені рисочками — більшість з них, принаймні, — я виберу годинку й місце і застрелю Освальда так само холоднокровно, як був застрелив Френка Даннінга.

Час минав. Повільно, проте минав. А тоді одного дня, незадовго перед тим, як Освальдам переїхати на Нілі-стрит у квартиру понад моєю, я побачив, як Марина балакає зі старою леді з ходунком і зачіскою Ельзи Ланчестер. Обидві жінки усміхалися. Стара леді щось спитала в молодої. Марина розсміялася, кивнула і приклала долоні собі до черева.

Я стояв у себе біля вікна з розсунутими шторами, тримаючи в одній руці бінокль, а другою намагаючись вправити собі відпалу щелепу. У нотатках Ела ані словом не йшлося про такий розвиток подій, він або не знав про це, або йому це було байдуже. Але небайдуже це було мені.

Дружина чоловіка, на якого я витратив понад чотири роки чекання, щоб його застрелити, знову була вагітною.

Розділ 21

1

Освальди стали моїми верхніми сусідами 2 березня 1963 року. Речі свої з того порепаного цегляного будинку на Елсбет-стрит вони переносили самотужки, здебільшого у взятих з винної крамниці картонних коробках. Невдовзі почали регулярно крутитися котушки мого японського магнітофончика, але переважно я слухав їх напряму, крізь навушники. Таким чином розмови, що відбувалися нагорі, звучали нормально, замість того, щоб уповільнено плисти, хоча, втім, я мало що з них міг зрозуміти.

Через тиждень після переїзду Освальдів до нового гнізда я відвідав один з ломбардів на Грінвіл-авеню з наміром купити собі зброю. Перший же револьвер, котрий мені показав ломбардник, був Кольтом 38-го калібру тієї ж самої моделі, що я колись був купив у Деррі.

— Це гарна річ для захисту від грабіжників і злодіїв, якщо полізуть у дім, — сказав ломбардник. — Смертельно прицільна на відстані до двадцяти ярдів.

— П’ятнадцяти, — уточнив я. — Я чув, що до п’ятнадцяти ярдів.

Ломбардник звів брови:

— Гаразд, хай буде п’ятнадцять. Будь-хто достатньо дурний, щоби ризикнути…

«…позбавити мене моїх грошей, підійде набагато ближче, саме так слід запудрювати мозок».

…зв’язатися з вами, опиниться набагато ближче, ну то що скажете?

Моїм першим імпульсом, просто аби зруйнувати те відчуття передзвону, хоча й дещо незграйного, знайомих обертонів, було сказати йому, що я хочу чогось іншого, можливо, 45-го калібру, але руйнування гармонії могло обернутися дурною витівкою.

Хто міг про це щось знати? А що я напевне знав, так це те, що куплений у Деррі револьвер 38-го калібру свою роботу виконав.

— Скільки?

— Вам віддам за дванадцять.

Це було на два долари дорожче, ніж я заплатив у Деррі, проте, звісно ж, то було чотири з половиною роки тому. З поправкою на інфляцію дванадцять баксів здавалися цілком слушною ціною. Я сказав йому, щоби додав сюди ж коробку набоїв, і ми на тім погодились.

Коли продавець побачив, як я кладу револьвер і набої до портфеля, який я заради цього й приніс з собою, він промовив:

— Чому б вам не дозволити собі придбати кобуру, синку? Вимова у вас, ніби ви десь не звідси, і тому ви, либонь, не знаєте, що в Техасі зброю можна носити цілком легально, ніякого дозволу не потрібно, якщо на вас не висить якогось тяжкого злочину. За вами є зареєстрований якийсь важкий злочин?

— Ні, але я не очікую, щоб на мене хтось нападав серед білого дня.

Продавець сквасив губи в невеселій посмішці:

— На Грінвіл-авеню ніколи неможливо вгадати, що може трапитися в наступну мить. От, один був відстрелив собі голову за півтора квартала звідси кілька років тому.

— Справді?

— Йо-сер, прямо перед баром «Троянда пустелі». Через якусь жінку, свіссно. Утім, це як завжди, ге?

— Мабуть, — погодився я. — Хоча іноді буває й через політику.

— Нє, нє, під сподом зажди ховається жінка, синку.

Я знайшов вільне для парковки місце за чотири квартали західніше