Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

Ти по-своєму, по-жіночому, але теж її побачила — оту межу між «нами» і «ними». Побачила з погляду стосунків між чоловіком і жінкою: як міжвидовий бар'єр, якого не можна переступати.

В любові не можна, кажеш. А в сексі? В сексі — можна?

Розумієш, мале, я ж справді, відколи ми разом, перестав сприймати інших жінок — як жінок. Не те щоб я не бачу довкола себе невичерпного розмаїття ніжок, попочок і всього, що належить бачити нормальному хлопові, — бачу, і прекрасно, але все те більше не сприймається мною як керівництво до дії. Ну от не вставляє, і все. Так, ніби на цілому світі лишилась одним-одна жінка — ти, а решта представниць твоєї статі — просто, люди… І коли Юлічка лізла на мене зі своїми стрінґами й міні-спідничками, мені її навіть якось шкода було — як дитину, яку недобрі дяді навчили кривлятися, і вже не поясниш їй, що великій дівчинці так поводитися негоже. Але, по щирості, — я не певен, що, якби в мене в житті не з'явилася ти, я б зрештою не зласкавився й одного дня широкосердо не трахнув би Юлічку в себе в кабінеті — із гуманности, чи з того там іще, раз уже так просить… Василенко її трахав, це він її до нас і привів. Навіть серед робочого дня тягав її до туалету. Я ще бурчав (бо мені те не подобалося: всьому свій час і своє місце, холера!), що то не інакше як буремні комсомольські блядки Льончика Колодуба лишили нам в офісі в спадок якийсь повітряно-крапельний вірус, який змушує директора TOB розстібати штани тоді, коли треба думати головою, — недурно ж кажуть, що приміщення зберігають карму попередніх господарів, і райкоми капеесес недарма все по колишніх борделях мостилися… Але невдовзі виявилося, що Василенкове придбання вміє не тільки носити спіднички вище трусів і стояти раком у туалеті, — у цієї сироти з Мелітополя (чи з Маріуполя, я вічно плутав) незгірше працювала й голова, сирота вже вчилася десь на бухгалтерських (чи секретарських) курсах і дуже швидко стала нам не просто секретаркою (триста доларів плюс преміальні), а справжньою бойовою подругою-однодумицею: коли ми, ще втрьох, я, Василенко і Зайцев, обговорювали нові проекти, Юлічка, в ботфортах і міні, незмінно нам асистувала й не раз потрапляла підкинути якусь корисну ідейку саме тоді, коли хлопці вже от-от готові були перегризтися між собою. При Василенкові вона чулася дуже впевнено, навіть коли я їй раз зауважив, що в неї сперма у волоссі, вона тільки чарівно мені всміхнулася й сказала: ой!.. (То, між іншим, був єдиний раз, коли і в мені зворухнулася хіть розстебнути штани й попросити її повторити ту саму процедуру зі мною, з суто спортивного азарту, бо чим я гірший за Василенка?) Не знаю, чи давала вона і Зайцеву також. Очевидно, в її розумінні, після того як мої партнери подалися ловити рибку на глибші води, — їх обох від початку цікавив не стільки антикваріат, скільки заробіток, а торгувати було байдуже чим, — і я лишився одноосібним власником малого підприємства, а вона моєю секретаркою (п'ятсот доларів плюс преміальні), тепер до туалету її мав водити я. А що я цього не робив, то вона й вирішила мені помститися.

Що ти на це скажеш, Лялюсь? Як тобі така версія?

Тільки ти нічого не кажеш, бо ти вже спиш: іно втовпилася під ковдру (ти якось дуже затишно вмієш під нею кулитися, без тебе я вже чуюсь у власному ліжку все одно як у готельному), — зараз і вимкнулася, мов одрубав. Лежиш тихенько, тільки посапуєш носиком у подушку — смішно так, як зайчик… Я трошки посидів коло тебе, сплячої, при світлі нічника, — доки не піймав себе на тому, що усміхаюся. Трохи ніби розгладився всередині. Спи, очко, спи, друге, — казала колись у дитинстві мама, цілуючи мене на сон: примовка з якоїсь казки. Спи, моя відважна дівчинко, ти все зробила правильно, ти відстояла сьогодні свій вогневий квадрат, я справді пишаюсь тобою… А от мені сон не йде, попри всю втому: розкутурхав нерви, обкуривсь, як собака, — десь, либонь, зо три пачки висмалив, аж у грудях свище й серце бухає ледь не під борлаком. А на завтра треба бути виспаним і свіжим, як огірок з грядки, і від цієї думки — що, курча, треба ж спати, мерщій спати, чоловіче! — нерви, розуміється, ще гірше ґрасують. Класичне безсоння, професійна хвороба українського бізнесу. Більшість моїх колеґ уже давно підсіли на алкоголь (три дека коньяку на ніч — і спиш, як немовля, запевняє Ігор!) — або й на седативи, що вже геть хріново… А ті, котрі справді грубими грішми обертають, і на дещо серйозніше. Ще трохи, і на світських тусовках питатимуть: хто Ваш дилер? — так, як нині питають: хто Ваш стиліст?

Що ж, поїдемо завтра з тобою до того зозулястого дядька… Я подивився по мапі — справді, недалеко: зараз за Борисполем, за поворотом по трасі на Золотоношу. Золотоноша, яка гарна назва. Золотоносний дядько був, це точно. Не дядько, а чистий тобі Клондайк. На тому самому відтинку, де В'ячеслав Чорновіл загинув. Так і невідомо, чи випадок, чи вбили чоловіка, — діло ж теж перед виборами було, акурат п'ять років тому, а старий «зеківський ґенерал», казали, збирався балотуватися в президенти… Погано виглядала та історія, таки дуже підозріло, КАМАЗ, що збиває машину з майбутнім президентським кандидатом, — то вже чисто російський стиль, і якось усе після того й покотилося в нас під укіс, — так, ніби зі смертю «зеківського ґенерала» остаточно зламалася в суспільстві якась пружинка, щез, як каже Лялюська, опір матеріалу… Журналістська братва тоді й вухом не повела, один пацан, пам'ятаю, навіть бовкнув у пресі, що от, мовляв, вчасно дідусь загинув, бо ще трохи — і вже би був зробився смішний, як Дон Кіхот на пенсії: таке ніби само-вдоволене посвистування молодого крутелика на гробі старого пердуна, — а невдовзі й сам загинув, і теж в автокатастрофі, тільки вже без всяких КАМАЗів, а вертаючи по п'яні з нічного клубу… Що називається,