Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Капітан космічного плавання 📚 - Українською

Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Капітан космічного плавання" автора Олексій Опанасович Кацай. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 161 162 163 ... 170
Перейти на сторінку:
намагаючись знайти своє місцезнаходження в цілковитому мороці. Місцезнаходження було на ліжку, що нудотно пахло ліками і чомусь морською сіллю. — Залиш, — повторив. — Нехай грається. Хоч одна жива душа поруч.

— А я що, нежива?!

— Я ще не визначив. Втім… Не ображайся… Це, мабуть, я неживий. І іншого статусу не заслуговую.

— Наша пісня гарна є, — зітхнуло в темряві з ледь чутний азійським акцентом, — почнемо спочатку. Богдане, ти вже місяць в лікарні. Скільки можна перебувати в такому настрої?

— В настрої?! В мертвих настроїв не буває. Це в Сніжанки могли б бути настрої, але я знову… знову… І Зоребора ось не вберіг. Те, що він зробив, мав зробити я.

— Тому, що зроблено, він навчився від тебе. І добре навчився.

Богдан рвучко повернувся до невидимої стінки, ховаючи від зрячого світу своє викривлене обличчя.

— Капітане, ну не можна ж так, не можна! Знаєш, я тут з лікарями радилась. Вони останнім часом схиляються до того, що сліпота твоя носить не фізичний, а психічний характер. Ти сам нічого навколо бачити не хочеш.

— А що мені бачити, що?!? Світ, в якому вже остаточно, завжди й ніколи не буде моєї дочки? Та плював я на такий світ!

— Але в цьому світі є багато інших людей, які люблять тебе. А, може, навіть і… — Голос Такаманохари на мить знітився. — …і кохають.

— Кого любити? Кого кохати?! Порожнє місце!?! Адже я сам, сам не існую в цьому світі. — Обличчя Кременчука знову розвернуло в бік невидимої дівчини. — Он навіть нанороботи славнозвісні з порожнім місцем взаємодіяти не хочуть. Як плюнули на мене ще на Зорі Смерті, так і…

— Нанороботи. Звісно. А телепатія, а гіпноз, а думкоформи?

— Чого питаєш? Сама ж знаєш все. Сама ж бачиш. Ні-чого. Та й взагалі — вигадки усе це. Марення, як ти тільки-но казала.

— Угу, вигадки. Угу, марення. Але от я бачу його дещо по іншому. Ти гадаєш з якої це радості тебе стільки аналізів зробили? І ще роблять?

Капітан промовчав.

— А тому, — продовжила Сонька, — що феномен ви у нас, Богдане Івановичу. Унікум. Нанороботи, до речі, виявлені в усіх зразках твого організму. І організму Нкси. Але якщо в нього вони таки так-сяк діють, то в тебе… Загальмовані вони якісь, чи що… Наче заважає їм щось. А, може, ти їм сам заважаєш, Богдане?

Капітан знову промовчав.

— Що ж стосується усіх інших твоїх здібностей, — не вгавала Сонька, — то є в мене одна думка. Полягає вона в тому, що спочатку нам треба повернутися до тієї критичної миті, коли вони припинили спрацьовувати…

Капітан несвідомо напружив свою пам‘ять.

— На Зорі Смерті це трапилося, — допомогла йому Такаманохара. — Опісля того, як „Софію” в нас забрали, а потім руйнувати почали, вивчаючи. Тобто, може здібності твої якимсь чином з апаратом нашим пов‘язані.

— З чиїм це — „нашим”? — В уяві Богдана знову ворухнули вусиками антен комахоголові. — Та й взагалі, дурниці все це! В тебе ж, здається, ніякої паранормальщини не спостерігалося? І в Нкси… І… І в Зоребора… — трохи здригнувся голос капітана. — Чому?

— Не знаю, — чесно відповіла в темряві Сонька. — Поки що не знаю. Але точку відліку тієї чи іншої події завжди знати потрібно. От, наприклад, сліпота твоя…

— Сліпота моя ще на Чоломаї розпочалася, — проскреготів Кременчук. — І досі триває. Чому ніхто не каже мені, де я знаходжуся? Хто нас з орбіти зняв? Чия це лікарня? Якої держави, якщо ми на Землі?..

Тіло Богдана здригнулось і знову затіпалося на лікарняному ліжку, яке загойдалося під ним, наче непевне днище гумового човна. От зараз Кременчук трусне головою, розплющить заспані очі і почує насмішкуватий голос Погосяна: „Ну й здоровий ти спати, хлопче! Усю засідку прокимарів, діамантовий!” Але замість цього темряву знову хилитнув вкрай стурбований шепіт Такаманохари:

— Спокійно, Богданчику, спокійно!.. Тихіше… Не можна тобі хвилюватися, не можна. — І по тривалій паузі раптом спитала: — Слухай, що ж ти таки побачив в забралі Дарт Вейдера? Адже саме опісля цього ти й осліп. Що там було?

Капітан вкляк. Його тіло наче скам‘яніло при одній лише згадці про цю картину. Повздовжні ґрати металевої пащеки, мертвенне синюшне освітлення її нутрощів і в цьому жахливому світлі — викривлене ненавистю, знайоме до останньої зморшки, обличчя… Богдан аж застогнав.

— Що? Що? — заметушилася Такаманохара. — Тобі знову погано, знову? Це я, я винувата! Не думай, не думай ані про що! Розслабся, любий… Нксо, швидко за сестричкою гайни, швидко!

Глухо тенькнула бандура й легесеньке тупотіння зникло за межами палати.

— Не треба… — трохи запізно видихнув йому услід Богдан. — Не треба було б. Нічого не треба. Бо, мабуть, ти права, Соню, права… Бо Дарт Вейдер… Бо в Дарт Вейдера…

В нього було… В нього було моє обличчя, Соню!.. І, схопившись обома руками за голову, Кременчук тягуче застогнав та й почав розхитуватися з боку в бік:

— Моє!.. Моє обличчя!.. Зоребор… Зоребор не Дарт Вейдера знищив, а мене, мене вбив! Мене-е-е!!! Від мене тепер нічого не залишилося, нічого! Доброго — ще раніше, а поганого… Поганого — відтепер. І назавжди-и-и…

Його стогін перетворився на звірячий хрип.

— Слимак! — вдарив його жорсткий голос Такаманохари.

— Справжній слимак! Якщо Дарт Вейдер за нами з Кременчука здимів, то не знищеними залишились Дар Ветер, Мамай, Орій. Сніжана залишилася і не знищеною, і незнищенною. А ти… Хирляк!

Знову почулося легесеньке тупотіння разом з чиїмись швидкими кроками.

— Цуй сонь іа, — почувся в темряві новий жіночий голос, — хіон тай сі? Коро коса на. Марон ай.

— Зараз, зараз, — відгукнулася дівчина. — Зараз піду.

Богдане, усе твоє тривале життя щосекунди залежить лише від самого тебе. Як і життя багатьох інших, близьких і не дуже близьких тобі, істот. Ти сам — істота з вітру та хвилі, що може кинути чийсь корабель на підступні рифи,

1 ... 161 162 163 ... 170
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Капітан космічного плавання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Капітан космічного плавання"