Читати книгу - "Мобі Дік, Герман Мелвілл"

Вже своїми величезними розмірами кит являє собою тему, яку дуже легко розвивати, розширювати, роздимати без кінця. Увігнати його в стислі рамки ви б не змогли, якби й захотіли. Власне, він має право на те, щоб про нього видавали тільки розкішні фоліанти. Не кажучи вже про те, що від дихала до хвоста він тягнеться на цілі гони, і про всі оті численні ярди обводу його поперека, досить згадати про грандіозні лабіринти його нутрощів, що лежать усередині його, ніби позмотувані грубезні троси та перліні на глибокій нижній палубі лінійного корабля.

Оскільки вже я взявся дати раду цьому левіафанові, то мені годиться продемонструвати щодо нього цілковиту, вичерпну обізнаність, не пропустити жодної, бодай найменшої, клітинки в його крові, розмотати всі його кишки до останньої звивини. Оскільки я вже описав майже всю його анатомічну будову і більшість особливостей того середовища, де він живе, мені лишилося тільки звеличити його з археологічного погляду, як скам’янілість у допотопних геологічних верствах. Прикладені до будь-якого іншого створіння - скажімо, до мурашки чи блохи - такі гучні вирази, напевне, здались би невиправдано пишномовними. Та коли йдеться про левіафана, цього не можна сказати. Поставивши перед собою таку мету, я прямую до неї, згинаючись під тягарем найваговитіших слів у словнику. І слід відзначити тут, що завжди, коли мені, бувало, треба звернутись у процесі цієї роботи до словника, я неодмінно користувався великим, ін-кварто, виданням Джонсона, що його спеціально для цього придбав. Адже й незвичайна огрядність цього знаменитого лексикографа ніби уповноважувала його до складання словника, придатного для автора, що пише про китів, як оце я.

Часто можна почути про письменників, які, розвиваючи тему, на вигляд, може, досить звичайну, розвиваються й зростають самі. Що ж тоді казати про мене, коли я пишу про самого Левіафана? Моє письмо мимоволі розростається у великі афішні літери. Дайте мені перо кондора замість гусячого! Дайте мені кратер Везувію замість чорнильниці! Друзі, підтримуйте мене попід руки! Бо вже саме виливання на папір думок про цього Левіафана знесилює мене, вганяє у млість всеосяжним розмахом тих думок, який ніби прагне охопити все коло наук, і всі покоління китів, і людей, і мастодонтів, минулі, сучасні й майбутні, і всі обертові панорами земних імперій, і взагалі цілий всесвіт з його передмістями включно. От які переваги має велика, щедротна тема, ось як вона звеличує й нас самих! Ми виростаємо до її розмірів. Щоб написати грандіозну книжку, треба вибрати грандіозну тему. Про блоху не напишеш величного, вікопомного твору, хоч багато хто й пробував це зробити.

Перше ніж трактувати про викопних китів, я пред’явлю вам свої вірчі грамоти як геолог, заявивши, що в різні періоди свого життя я був і каменярем, і завзятим копачем ровів, каналів, колодязів, винних погребів, підвалів і всіляких водойм. Так само задля вступу я хотів би нагадати читачеві, що тоді як у більш ранніх геологічних верствах знаходять викопні рештки страховищ, уже цілком вимерлих, пізніші залишки, відкриті в так званих «третинних формаціях», здаються сполучними чи принаймні проміжними ланками між створіннями доісторичними й тими, чиї віддалені нащадки нібито стали пасажирами Ноєвого ковчега. І всі досі знайдені викопні кити належать до третинного періоду, який безпосередньо передував поверхневим формаціям. І хоч жодного з них не можна назвати точним відповідником котрогось із відомих нині видів, усе ж таки вони достатньо близько споріднені з ними загальною будовою, щоб виправдати залічення їх до викопних китоподібних.

Окремі уламки скам’янілих решток китів-преадамітів, фрагменти їхніх кісток та скелетів за останні три десятки років час від часу знаходили в передгір’ях Альпів, у Ломбардії, у Франції, в Англії, в Шотландії, а також у штатах Луїзіані, Міссісіпі й Алабамі. До найцікавіших із таких решток належить частина черепа, відкопана 1779 року на вулиці Дофіна в Парижі, короткій вуличці, що виходить майже прямо до палацу Тюїльрі, а також кістки, знайдені під час копання великих антверпенських доків за Наполеона Бонапарта. Кюв’е встановив, що ці фрагменти належали якомусь зовсім невідомому видові левіафана.

Та найдивовижніші з усіх викопних залишків китоподібних - це майже повний кістяк вимерлого велетня, знайдений у 1842 році на плантації судді Крея в Алабамі. Приголомшені тією знахідкою забобонні раби в усій околиці вважали, що то кістки одного з упалих ангелів. Алабамські вчені мужі оголосили знахідку кістяком гігантської рептилії, якій дали назву «базилозавр». Та коли деякі кістки відвезли як зразок за море, до англійського анатома Оуена, виявилось, що ця гадана рептилія насправді виявилася китом - щоправда, вимерлого виду. Це дуже промовиста ілюстрація до не раз повтореного в цій книжці твердження, що кістяк кита дає дуже віддалене уявлення про форму його живого тіла. Оуен перехрестив те страховище на «зевглодонта» і в доповіді, зачитаній перед зборами Лондонського геологічного товариства, оголосив свій висновок, що це найдивовижніше з усіх створінь, яких зміни, що відбуваються на земній кулі, стерли з її лиця.

Коли я стою серед тих гігантських кістяків левіафана, серед черепів, іклів, щелеп, ребер та хребців, що всі виявляють часткову подібність до тих порід морських велетнів, котрі існують і нині, але водночас, із другого боку, мають ознаки спорідненості з винищеними доісторичними левіафанами, незмірно старшими за них,- тоді ніби якийсь потік відносить мене назад у ту дивовижну добу, яка тривала тоді, коли, можна сказати, ще не почався й сам час - бо час почався тільки з появою на світі людини. Тоді сивий Сатурнів хаос перекочується через мене, і я, тремтячи, зазираю ніби крізь туман в оті полярні вічності, коли гостроверхі бастіони криги тиснули на ті краї, де нині тропіки, а на всіх двадцяти п’яти тисячах миль обводу земної кулі не видно було жодної п’яді придатної для життя землі. Тоді весь світ належав китові, і він, цар творіння, зоставляв за собою пінявий слід на водних просторах уздовж нинішніх хребтів Андів та Гімалаїв. Хто може похвалитись таким родоводом, як Левіафан? Ахавів гарпун проливав кров стародавнішу, ніж кров фараонів. Сам Мафусаїл здається школяриком супроти нього. Я шукаю поглядом Сіма, щоб потиснути йому руку. Я ціпенію від жаху, від думки про оте домойсеївське, правічне існування невимовної страхітливості кита, яка, зродившися до початку всіх часів, напевне триватиме й тоді, коли проминуть усі віки існування людства.

Та Левіафан зоставив свої преадамітські сліди не тільки на стереотипних матрицях природи, не тільки лишив нам у спадок свої стародавні погруддя у вапняках