Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Повія, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Повія, Мирний"

282
0
17.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Повія" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 161 162 163 ... 168
Перейти на сторінку:
у ко­жух, по­ка­за­ла­ся.

- Ти хто? Чо­го тут си­диш? - спи­тав сто­рож.


- А де ж ме­нi бу­ти, ко­ли не­має де? - од­ка­за­ла во­на.


- Як не­має де? На мiс­це де ста­ла б, ро­би­ти хi­ба не зду­жаєш? Ха­ла­мид­ни­ця! Iди за­раз вiд­сi­ля, а то я те­бе!


Христя схо­пи­ла мер­щiй в'язан­ку i под­ра­ла да­лi. Рi­зу­чий пос­вист сто­ро­жа роз­дав­ся за нею, по­пе­ре­див i скривсь десь да­ле­ко-да­ле­ко у ву­ли­цi, а їй зда­ло­ся - у її ду­шi: та­кою пус­тельною во­на ста­ла у неї.


Безнадiйно во­на пле­ла­ся все да­лi та да­лi, за­зи­ра­ючи, як та приб­луд­на со­ба­ка, то в од­нi во­ро­та, то в дру­гi, чи не вiд­чинена де хвiрт­ка, чи не­має де за­хис­ту, щоб до свi­ту перебут­и. А там во­на знай­де яр­мiс. Во­ро­та за­чи­не­нi, хвiрт­ки за­пер­тi, по той i iю дру­гий бiк ули­цi сто­ять бу­дин­ки, мов сто­ро­жi нi­мi, вис­та­ви­ли­ся. Крiзь на­мерз­лi вiк­на лед­ве-лед­ве про­би­вається свiт, до­но­ситься ти­хий го­мiн, гра, спi­ви… Доб­ре їм, теп­ло там… I то­бi ко­лись бу­ло i доб­ре, i теп­ло, i те­бе вi­та­ли, по­ти ви­пи­ли, вис­са­ли все, що бу­ло до­бро­г­о, кра­су-вро­ду не­ми­ло­серд­но стоп­та­ли i виг­на­ли на ули­цю про­па­да­ти. Рi­зу­чий жаль на са­му се­бе, на немилосе­рдних лю­дей роз­би­рав її все бiльше та бiльше. Де­да­лi во­на те­ря­ла мi­ру… Скiльки раз, про­хо­дя­чи повз яс­но ос­вi­че­ний бу­ди­нок, на­мi­ря­ла­ся ки­ну­ти­ся i по­би­ти ви­со­кi вiк­на. Хай зна­ють, як на ули­цi лю­ди­нi про­па­да­ти! Та подивиться-поди­виться i зно­ву одiй­де.


А мо­роз дуж­чав та дуж­чав, доб­рав­ся крiзь дiр­ки i ла­ти до її тi­ла, ущип­не то з то­го бо­ку, то з дру­го­го, ли­хо­ман­ка її б'є, рук своїх во­на вже не чує, а все йде, не зос­та­нов­люється… Ось уже й мiс­то кiн­чається, ши­ро­кий ви­гiн пе­ред нею. Ми­готить по йо­му снiг то там, то там, да­ле­кi краї кри­ються у нiч­нiй тем­но­тi. Що там її до­жи­дає: чи смерть наг­ла, чи ха­та теп­ла? "Уже ж що б не бу­ло!" - рi­шу­че ска­за­ла во­на i пiш­ла да­лi, од­но­го тiльки дог­ля­да­ючи: ко­ли б їй не зби­ти­ся з шля­ху.


Аж ось щось заб­ли­ща­ло в тем­но­тi: то блим­не, то зник­не. Чи не звiр, бу­ва, свi­тить очи­ма? "Хоч i звiр, i йо­му з го­ло­ду не про­па­да­ти!" - i во­на пiш­ла пря­мо на йо­го. Не­да­ле­ко й прой­шла… За­тем­нi­ла хат­ка, заб­ли­щав огоньок крiзь вiк­на. "Пi­ду поп­ро­шу­ся. Нев­же i сю­ди не пус­тять?" Во­на пi­дiй­шла до вiк­на, при­хи­ли­ла­ся до на­мерз­лої шиб­ки - тiльки свiт­ло грає у товс­тiй льоди­нi, а в ха­ту нi­чо­го не вид­но. Од­на­че чут­но го­мiн. Хрис­тя пос­ту­ка­ла.


- Хто там?


- Пустiть, ра­ди са­мо­го бо­га, пе­ре­но­чу­ва­ти. Бу­бо­тiн­ня i го­мiн чут­но за­тих­ли. Жi­но­чий го­лос чується i товс­тий чо­ло­вi­чий. Аж ось за­сув стук­нув, две­рi роз­чи­ни­ли­ся, i на по­розi по­явив­ся мос­каль.


- А што те­бе?


- Чи не мож­на у вас пе­ре­но­чу­ва­ти? - спи­та­ла Хрис­тя.


- Эй, Ма­рин­ка, жен­щи­на про­сит­ся пе­ре­но­че­вать!


- Хай iде да­лi. Нам i са­мим тiс­но! - од­зи­вається з ха­ти.


- Марино! Нев­же й ти ме­не випх­неш? - пiз­нав­ши по голо­су Ма­ри­ну за­мо­ли­ла Хрис­тя.


- Хто там, що й ме­не знав? - зди­ву­ва­лась Ма­ри­на.


- Се я - Хрис­тя.


- Христя? Чо­го ж се ти? ку­ди се?


Христя увiй­шла в ха­ту об­мерз­ла, ок­ляк­ла. Ски­нув­ши ли­ш­ню оде­жу, во­на мер­щiй поб­ра­ла­ся на пiч, щоб хоч тро­хи наг­рi­тись.


Марина си­дi­ла ко­ло не­ве­лич­кої лам­поч­ки, щось корписа­ла­ гол­кою, з дру­го­го бо­ку мос­каль, перекидаючи­сь жартi­вл­ивою роз­мо­вою, сми­кав її за шит­во. Ма­ри­на сердил­ась, ла­ялась, пiд­би­ра­ла шит­во, а ко­ли i те не помаг­ало - ко­ло­лась гол­кою.


- Маринко! За­ко­лешь! Во черт! - гу­кав мос­каль, жаха­ю­чись. А Ма­ри­на но­си­ла­ся пе­ред йо­го зля­ка­ною пи­кою з го­л­кою.


- Дивися! так i встром­лю ув око! Так i ви­не­су йо­го на кiн­цi гол­ки!


- Не ко­ли, не ду­ри! Не бу­ду. Ну, го­во­рят же те­бе, не бу­ду! Ос­тавь! - умов­ляв мос­каль.


Марина зно­ву прий­ма­ла­ся за шит­во. Мос­каль, як кiт на ми­шу, по­зи­ра­ючи на неї своїми очи­ма, неп­ри­мiт­но пiдкра­дався з-за лам­пи i смик­нув за шит­во… гол­ка не ви­держала. Мос­каль по­ко­тив­ся по по­лу з ре­го­ту, а Ма­ри­на тiльки плю­нула йо­му ус­лiд.


Христя не дос­лу­ха­ла­ся i не до­див­ля­ла­ся до їх iгор-заба­вок: во­на рад­нi­ша бiльше всього на свi­тi то­му при­вiт­но­му теп­лу, кот­ре обiй­ма­ло її кру­гом се­ред га­ря­чо­го че­ре­ня. Во­на чу­ла, як во­но неп­ри­мiт­но ухо­ди­ло у неї, пе­ре­ли­ва­ло­ся з бо­ку на бiк, пе­ре­хо­ди­ло з од­нiї час­тi тi­ла у дру­гу. То ру­ка наг­рi­лась, но­ги - як лiд; се i но­ги по­ча­ли зiг­рi­ва­тись; голов­а спер­шу бо­лi­ла - i го­ло­ва пе­рес­та­ла; у ду­шi ти­хая ра­дiсть, на сер­цi теп­лий спо­кiй… Сон сти­ха кра­деться, плу­тає дум­ки, вiд­би­рає пом­ку, спо­ви­ває спо­чин­ком тi­ло… Хрис­тя i не­зчулася, ко­ли зас­ну­ла.


Не швид­ко про­ки­ну­ла­ся. Ти­хо, свiт­ло жев­рiє. Се­ред по­лу ко­ло йо­го Ма­ри­на зiг­ну­ла­ся, кор­пи­сае гол­кою, кру­гом нi­ко­го не вид­но.


- Ти й ще до­сi не ля­га­ла, Ма­ри­но? - спи­та­ла под­ру­ги.


- Оце! А ти й не чу­ла. Я вже дав­но удос­вi­та сид­жу. Доб­ре ж ти спиш.


- То так пе­ре­мерз­ла, зас­ну­ла. Так уже i свiт вид­но.


- Швидко по­вин­но б свi­та­ти.


- Ох, ох! Зби­ра­ти­ся ж, - спус­ка­ючись з пе­чi, мовг.ла Хри­стя.


- Куди?


- Та вже ж не ку­ди. У Мар'янiв­ку.


- По та­ко­му хо­ло­ду? Виб­ра­ла путь!


- А що ж ти бу­деш ро­би­ти? жид виг­нав… де я бу­ду зи­му зи­му­ва­ти?


- А в Мар'янiв­цi де?


- А своя ха­та.


- Сподiвайся! До­сi i ха­та роз­ва­ли­ла­ся.


- Та вже ста­рої не­має. Жид ши­нок на то­му мiс­цi вибуду­вав.


- Сподiваєшся, жид те­бе до се­бе пус­те?


- А не пус­те - хай iде к ли­хiй го­ди­нi. Моє доб­ро, батькiв­щина.


- Яка там у ка­та батькiв­щи­на? Ви ж панськi. В на­дiл вам да­но. Не ста­ло вас - об­щест­во й пе­ре­да­ло ваш на­дiл друго­му.


- Ти шут­куєш, Ма­ри­но? - вис­тав­ля­ючи до неї своє зблiд­ле ли­пе з яко­юсь пуг­вич­кою за­мiсть но­са, спи­та­ла Хрис­тя.


- Чого шут­кую. Хi­ба ти не знаєш?


Христя за­мовк­ла, ус­та­вив­шись на свiт зди­во­ва­ни­ми очи­ма. Свiт тон, здається, їй нiс­кiльки не пе­ре­чив ди­ви­тись, так во­на у йо­го уп'яла­ся, мов прик­ли­ка­ла йо­го у свiд­ки, мов до­пи­ту­ва­ла­ся, чи прав­ду ка­же Ма­ри­на, чи бре­ше.


- Чого так нас­та­ви­ла­ся на свiт­ло? Не бре­шу, не бiй­ся! - ска­за­ла Ма­ри­на. Хрис­тя зiтх­ну­ла i од­вер­ну­ла­ся.


- Коли мов пе­ре­да­ли - Здiр прий­ме.


- Нащо ти Здо­ров зда­ла­ся? По­са­дить хi­ба та бу­де дивити­ся­ на те­бе? Хрис­тя тро­хи не зап­ла­ка­ла: то бу­ло гiр­ке натяк­ання на її без­нос­ся.


- Що ж ме­нi ро­би­ти на свi­тi? - без­на­дiй­но спи­та­ла во­на.


- Що ж ро­би­ти? Нi­чо­го вже не вдiєш.


I Ма­ри­на, i Хрис­тя - обид­вi за­ду­ма­ли­ся… Пе­ред Хрис­тею сто­яло без­на­дiй­не ски­та­ния - вiдп­ла­та за тi роз­ко­шi, якi при­хо­ди­ло­ся пе­ре­жи­ти, го­лод i хо­лод да­ле­ко­го шля­ху, а бог знає - мо­же, де i смерть наг­ла пiд ти­ном… Ма­ри­на ба­чи­ла Хрис­ти­ну

1 ... 161 162 163 ... 168
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повія, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Повія, Мирний"