Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Повія, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Повія, Мирний"

282
0
17.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Повія" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 162 163 164 ... 168
Перейти на сторінку:
до­лю i со­бi рiд­ну, по­чу­ва­ла, що i її жит­тя нап­ря­ми­ло­ся по то­му слизько­му шля­ху… Ще во­на по­ки хоч на що-не­будь зда­ла­ся. А там?.. Обох зра­зу об­ляг­ло несказ­анне зло. Зло на се­бе, що так спа­ко­ще­не мо­ло­де жит­тя, зло на лю­дей, що до­по­мог­ли йо­го спа­кос­ти­ти.

- Так нi­чо­го, ка­жеш? - по­зе­ле­нiв­ши, спи­та­ла Хрис­тя.


- Нiчого… Отак, як бач!


I зно­ву обид­вi за­ду­ма­ли­ся… Сi­рий ра­нок про­би­вав­ся крiзь на­мерз­лi шиб­ки у ха­ту, свiт­ло по­ча­ло туск­вi­ти… Хри­стя пiд­ве­ла­ся i по­ча­ла одя­га­тись. Ма­ри­на си­дi­ла, мов ска­м'я­нi­ла або у неї рiч од­ня­ло. Хрис­тя за­ку­та­ла­ся, переки­ну­ла че­рез пле­че за спи­ну свою в'язку.


- Прощай, Ма­ри­но, спа­си­бi, що пе­рег­рi­ла.


- Прощай, Хрис­те! Пок­ло­ни­ся рiд­нiй сто­ро­нi.


Привiталися, i Хрис­тя пiш­ла. Ма­ри­на не ви­хо­ди­ла прово­дити, не вста­ва­ла. Во­на на­че при­рос­ла до мiс­ця, або хто її при­бив. Уже зов­сiм розс­вi­ло, свiт бi­лий но­ситься по ха­тi, а Ма­ри­на си­дить ко­ло свiт­ла i не при­мi­чає, що во­но вже не свi­тить їй, а бiльше ча­дить. Чи не од то­го ча­ду за­болiла у Ма­ри­ни так ду­же го­ло­ва? Во­на дмух­ну­ла на свiт­ло, по­га­сила­ i поб­ра­ла­ся на пiч спа­ти, мов уно­чi не дос­па­ла.


А Хрис­тя пiш­ла i пiш­ла, не ози­ра­ючись, не ог­ля­да­ючись на те мiс­то, що пiд­ня­ло бу­ло ви­со­ко уго­ру та ра­зом спусти­ло так низько, що їй уже нi­за­що не ви­ка­раб­ка­тись. Во­на бiльше ду­ма­ла про Мар'янiв­ку, ко­ли i як во­на до тьо­па­єть­с­я до неї i чи знай­де хоч там за­хист. Пе­ред нею степ i степ - скiльки оком ски­неш, пок­ри­тий бi­лим снi­гом, i тiль­ки шлях пе­ре­ти­нає йо­го над­воє та де-не-де стрi­неться ви­сока бур­та, по­ло­га до­ли­на або не­ве­лич­кий при­лi­сок, у ко­трому i гiл­ля не знать - гай­во­рон­ня. Не­да­ле­ко вiд сiл стрi­ва­ли­ся i лю­ди: той iде з мiс­та, той - до мли­на, а ми­не се­ло - зно­ву степ рiв­ний та дов­гий, го­лий, як пус­ти­ня, по котром­у один вi­тер без­пе­рес­тан­но гу­ляє та ча­сом чор­ний крук за­кряче на бур­тi i, пiд­няв­шись уго­ру, по­ле­тить геть.


Вона йшла стов­по­вим шля­хом, щоб не заб­лу­ди­ти­ся, та по йо­му i лю­дей бiльше осi­ло, - ди­вись, то се­ло стрi­неться, то де­рев­ня, то ху­то­ри ма­ня­чать. Ко­ли вже не­ви­держ­ка, то зай­ти хоч є ку­ди. А їй аби до­би­ти­ся до N, звiд­ти во­на уже знає тро­пу до Мар'янiв­ки. Звiд­си дов­го, а там - ру­кою пода­ти. I їй при­га­да­ло­ся, як во­на упер­ше з Ки­ри­лом про­стувала у N, при­га­да­ло­ся, як той шу­бовс­нув у про­тi­чок, як ла­яв­ся, вит­ру­шу­вав­ся, їй аж смiш­но ста­ло. Ко­ли то бу­ло, а от мов во­но учо­ра дi­ялось.


Кожний ви­па­док на­га­ду­вав їй то тим, то дру­гим Ма­р'я­нi­в­ку. Ко­ли уп­ро­ху­ва­лась во­на до лю­дей переночува­ти, ­їй i сни­ла­ся Мар'янiв­ка. На­че хто гвiз­доч­ки за­бив їй у го­ло­ву її. I не ди­во: всi на­дiї Хрис­тя тiльки й пок­ла­да­ла на неї. Усе чу­же, не­рiд­не, неп­ри­вiт­не, од­на во­на на всьому свi­тi, од­на i по­ра­да, i утi­ха. Ко­ли су­ди­ти, хай во­на су­де, ка­ра­ти - хай i ка­рає. Там во­на спо­ку­тує свої грi­хи тяж­кi, там во­на зло­же свої кiст­ки грiш­нi… Все брех­ня, од­на во­на - прав­да!


Христя яко­мо­га пос­пi­ша­ла. Мерз­ла, го­ло­ду­ва­ла, пiдбива­лася… Там пе­рег­рiється, там Хрис­та ра­ди вип­ро­се по­по­їс­ти, там пе­ре­по­чи­не - i зно­ву йде.


На п'ятий день до­би­ла­ся до N. Зизй­омi мiс­ця, ули­цi, кот­рi мi­ря­ли її бо­сi но­ги, ха­ти, де во­на жи­ла, - все-все на­га­да­ло їй дав­не. Он Заг­ни­бi­ди­на ха­та - i до­сi пус­тує, ва­литься. Там во­на упер­ше по­ба­чи­ла людську неп­рав­ду, упер­ше дознала­ся­ i го­ря, i на­пас­тi. Звiд­ти по­ча­ло­ся її ли­хо… А он i та ха­та, де Ру­бець жив. Яка бу­ла, та­ка i до­сi є, як сто­яла, так i стоїть. I те вiк­но, у кот­ре во­на упер­ше по­ба­чи­ла Про­ценка. Там, за тим вiк­ном, бу­ла її пер­ша ра­дiсть i пер­ша му­ка. Звi­д­ти во­на зро­би­ла той пер­ший сту­пiнь на слизький шлях, кот­рий те­пер ве­де її… ку­ди i наз­до? Во­на зна, що в Ма­р'я­нiв­ку, а на­що - нiх­то не вга­дає. Що су­диться, те й бу­де!


На са­мо­му краю мiс­та у кри­во­бо­ку ха­ти­ну во­на упроха­лася пiд­но­чу­ва­ти, щоб на завт­ра, чуть свiт ус­тав­ши, потягт­и на Мар'янiв­ку. їй уже по­чув­ся i гар ди­му її, убачал­ися кри­вi ули­цi, знай­омi лю­ди. Чи жи­вий там ще Су­пру­не­нко­, чи доїха­ла йо­го Ївга? А Фе­дiр, Гор­пи­на? Здо­ри… до їх би по­ки що уп­ро­ха­ти­ся, та за­па­нi­ли во­ни. Не пi­ду до їх. Де то те­пер Ки­ри­ло з Ориш­кою? Во­на та­ки у йо­го вiдьма, i лю­ди ка­жуть, що во­на та­ка. Та чо­го лю­ди? Хi­ба i ме­нi не напрор­окувала Ориш­ка сього ли­ха… То­дi ж, у Фе­дора як бу­ли… Смi­ялись чо­гось. А во­на: "Не смiй­ся, не смiй­ся, те­бе ли­хо жде". Як ув око влi­пи­ла! З то­го ча­су все пiш­ло - як з го­ри по­су­ну­ло­ся…


До са­мо­го бi­ло­го ран­ку Хрис­тя не спа­ла, пе­ре­га­ду­ючи вся­ку вся­чи­ну за Мар'янiв­ку, не ми­на­ючи i са­мо­го ма­ло­го ви­пад­ку. Лю­бi їй спо­ми­ни i ра­зом гiр­кi, їй прий­шла невесе­ла­ дум­ка: що те­пер во­на зас­та­не, що стрi­не її там?


По знай­омо­му шля­ху пус­ти­ла­ся Хрис­тя до­до­му. Пок­ри­те хма­ра­ми сон­це на сей день ви­би­ло­ся з не­во­лi, чер­во­но пiд­нялося з-за го­ри i, блис­ку­че та яс­не, поп­ли­ло по чис­то­му не­бi. Свiт йо­го, па­да­ючи на бi­лий снiг, вiд­би­вав­ся, двоївся, троївся, пiд­нi­мав­ся вго­ру, па­дав зно­ву на зем­лю. Йо­го бу­ло та­ко­го ба­га­то, що аж ди­ви­ти­ся бо­ля­че: зо­ло­тi зай­чи­ки так i но­си­ли­ся в мо­роз­но­му по­вiт­рi. А й мо­роз при­жа­рив - аж скал­ки ска­чуть, аж ки­пить! Вiн на­че зма­гав­ся з сон­цем: де во­но взя­ло­ся неп­ро­ше­не-нес­по­дi­ва­не? Кли­кав на по­мiч сво­го не­по­си­дю­чо­го бра­та-вiт­ра i лю­тує, що той десь заба­рився з своїми хма­ра­ми-за­по­на­ми, по­ко­тив ту­ма­ном зем­лю, чiп­ляв­ся iнеєм по лi­сах, ви­го­нив ши­ша­ки iз стрiх, ма­лював уся­кi вi­зе­рун­ки по шиб­ках… Ще Хрис­тi не до­во­ди­ло­с­я бу­ти на та­ко­му мо­ро­зi - крiзь її ла­ти вiн до­брався до тi­ла, то там, то там гри­зу­чи та щи­па­ючи, сплю­щував очi до­ку­пи льодя­ни­ми со­сулька­ми, ви­дав­лю­вав з очей сльози. Хрис­тя нi на хви­ли­ну не зос­та­нов­лю­ва­ла­ся, бу­ло так, що при­хо­ди­ло­ся i тан­цю­ва­ти по шля­ху, щоб хоч тро­хи наг­рi­ти за­ду­бi­лi но­ги. Хрис­тя i тан­цю­ва­ла, i пускалася­ са­ма з со­бою нав­ви­пе­ред­ки, i, за­то­мив­шись, ледве-ледв­е ча­па­ла. А все ча­па­ла да­лi та да­лi. Ти­ха на­дiя пiд лат­ка­ми у сер­цi пiд­ганяла­ її упе­ред, ма­ни­ла у Мар'янiв­ку: тут i го­лод, i хо­лод, i страж­дан­ня да­ле­ко­го шля­ху, за­те там на до­брi та в теп­лi…


Була обiд­ня по­ра. Йоси­пен­ко­вi ху­то­ри за­бов­ва­нi­ли зда­лi, обс­тав­ле­нi кру­гом оже­ре­да­ми со­ло­ми. Чи то Мар'я до­ма жи­ве, чи спи­тається по свi­ту? Зай­ти пе­рег­рi­тись. Ко­ли Мар'я до­ма, то їй ра­до стрi­ну­ти­ся з давньою знай­омою. Во­на та­ка бу­ла доб­ра до неї i те­пер, пев­но,

1 ... 162 163 164 ... 168
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повія, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Повія, Мирний"