Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Повія, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Повія, Мирний"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Повія" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 163 164 165 ... 168
Перейти на сторінку:
пе­рег­рiє i на­го­дує. А Хрис­тi вже хо­четься їсти; не снi­дав­ши во­на вий­шла, та нi­чо­го бу­ло й снi­да­ти. Хрис­тя прис­пi­чи­ла чим­дуж: i го­лод, i хо­лод, i не­терп­ляч­ка ба­чи­ти Мар'ю пiд­га­ня­ли її. Во­на ближ­че до Мар'янiв­ки, во­на роз­ка­же їй, що про неї чут­но. Швид­ше, швид­ше! Он щось за ог­ряд­на мо­ло­ди­ця, не див­лячись на хо­лод, у ле­генькiй юп­чи­нi тяг­не во­ду з ко­ло­дязя­… Скри­пить i гу­де жу­ра­вель, пi­дiй­ма­ючи уго­ру своє пiв­ко­ле­со та чи­ма­лу довб­ню пiд на­по­ром де­бе­лої ру­ки на клю­чи­ну. Ось i пiд­няв­ся уго­ру i зно­ву опус­кається униз. Швид­ше! Чер­во­ни­ми, на­че бу­ря­ки, ру­ка­ми вже ски­дає мо­ло­ди­ця дуж­ку з тиб­ля i не за­ба­риться схо­ва­ти­ся в ха­ту. А хто ж її вiд со­бак про­ве­де?.. Тут со­ба­ки та­кi злi! Швид­ше, швид­ше!

Христя до­бi­гає до ти­ну. Ось з-за пе­ре­ла­зу блис­ну­ло i ли­це мо­ло­ди­цi, бi­ле­бi­ле, з чор­ни­ми очи­ма, бро­ва­ми. Та се ж Мар'я! Сам гос­подь її на­но­сить на ме­не.


- Map'є, здо­ро­ва бу­ла! - крик­ну­ла Хрис­тя у той са­ме час, ко­ли Мар'я, пе­рег­нув­шись тро­хи на­бiк, по­вер­ну­ла з по­в­ним вiд­ром до ха­ти.


- Мар'є! Не чуєш?! - гук­ну­ла уд­ру­ге Хрис­тя. Мар'я зо­ста­но­в­илася, озир­ну­ла­ся на­зад.


- Пiдожди! Про­ве­ди вiд со­ба­ки!


Мар'я пос­та­ви­ла вiд­ро на снi­гу i, нас­та­вив­ши ру­ки над очи­ма, ди­ву­ючись, ди­ви­лась на обiр­ва­ну стар­чи­ху, що гу­кала її.


- Здорова, ка­жу, бу­ла. Не пiз­наєш? - пiд­хо­дя­чи до Мар'ї, ка­же Хрис­тя. Та при­ди­ви­ла­ся, здвиг­ну­ла пле­чи­ма.


- Не пiз­наю, - од­ка­за­ла. - Хто ж ви та­ка бу­де­те?


- Не ди­во. Ме­не увесь свiт не пiз­нає. Пус­ти, бо­га ра­ди, пе­рег­рi­тись у ха­ту та там i по­ба­чиш.


- Iдiть. Чо­го ж? Мiс­це не за­ся­де­те, - ка­же Мар'я, здiйма­ючи вiд­ро, мов iг­раш­ку.


Разом увiй­шли у сi­ни, у ха­ту. Чис­то всю­ди, приб­ра­но - гар­но очам ди­ви­ти­ся, а теп­линь у ха­тi - ай дзвон­ко!


- Здорова у ха­тi, - при­вi­та­ла­ся Хрис­тя.


- Здоровi, - од­ка­за­ла Мар'я.


- Хто там та­кий? Свої чи чу­жi? - обiз­вав­ся з пе­чi чоловi­чий го­лос.


- Та бог йо­го знає, Си­до­ре, чи свої, чи чу­жi. Якась жiн­ка чи дiв­ка ме­не пiз­нає, а я нi­як не при­га­даю хто. Про­ситься пе­рег­рi­ти­ся.


- Що ж, мож­на. У ха­тi теп­ло. На пе­чi зов­сiм душ­но, хай йо­му вся­чи­на, - спус­ка­ючись з пе­чi, ка­же Си­дiр.


- Було б дов­ше ле­жа­ти, - ре­го­четься Мар'я.


- А чо­го ти, як те­бе зва­ти, стоїш у по­ро­га? - по­вер­нув­ся Си­дiр до Хрис­тi. - Роз­дя­гай­ся та, ко­ли змерз­ла, лiзь на пiч.


Христя не знає, що їй ро­би­ти. Чи ски­ну­ти ряд­ни­ну, якою зап'яла во­на се­бе по са­мi очi, чи нi? Як йо­го по­ка­за­ти лю­дям свiй по­ка­лi­че­ний вид!


- Не пiз­наєте, по­ки са­ма не приз­на­юся, - нес­мi­ло мо­вить Хрис­тя, ски­да­ючи ряд­но.


- Ото! - скрик­нув Си­дiр. - А нiс то од­мо­ро­зи­ла чи хто од­ку­сив?


- Одморозила, - хрип­ко крiзь сльози од­ка­за­ла Хрис­тя. Си­дiр за­мовк, Мар'я уп'яла­ся очи­ма - як не про­ди­виться.


- Оже ти ме­нi по зна­ку, - за­мо­ви­ла во­на. - I го­лос знайо­мий, десь я чу­ла i са­му десь ба­чи­ла, та не пiз­наю.


- Рубця знаєте?


- Ну?


- Ми слу­жи­ли у йо­го.


- Христя?! - скрик­ну­ла Мар'я. Хрис­тя, мов ви­ну­ва­та, пох­нюпилася.


- Боже ж мiй! Де ж се ти бу­ла? Вiд­кi­ля й ку­ди прос­туєш? Хрис­тя мов­ча­ла.


- Яка ж се Хрис­тя? - пос­пи­тав­ся Си­дiр.


- Та ти не знаєш. З Мар'янiв­ки. Дав­но се бу­ло, ще твоя ма­ти жи­ва бу­ла, во­на йшла у го­род з Ки­ри­лом та за­хо­ди­ла пе­рег­рi­ва­тись.


- За ца­ря Го­ро­ха, зна­чить? - чу­ха­ючись, од­ка­зав Си­дiр.


- За ца­ря Го­ро­ха. Iди, ли­шень, ско­ти­ну на­пу­вать, бо час i обi­да­ти.


- Та се ж i зби­ра­юся, - тяг­ну­чи ко­жух з жерд­ки, од­ка­зує Си­дiр. Си­дiр не за­ба­рив­ся вдяг­ти­ся i вий­шов. Мар'я i Хри­стя зос­та­ли­ся са­мi. Хрис­тя при­сi­ла на по­лу ко­ло пе­чi, пох­нюпилася. Во­на бо­яла­ся пiд­вес­ти го­ло­ву, по­ка­за­ти Мар'i своє об­лич­чя. Ко­лись во­но яке бу­ло, а те­пер?.. Мар'я со­бi вря­ди-го­ди ски­не на Хрис­тю зди­во­ва­ний пог­ляд та зра­зу i од­вер­неться: круг­ле Хрис­ти­не ли­це з дiр­кою по­се­ред но­са i край­ком не­ве­лич­кої кульки на кiн­цi так її неп­ри­вiт­но вра­жає. Во­на до­га­дується, вiд чо­го то, та боїться поспита­тися.


- Куди ж се те­бе бог не­се? - пе­ре­мог­ла се­бе Мар'я.


- Додому.


- До яко­го до­му! У Мар'янiв­ку?


- Еге ж.


I зно­ву по­мовк­ли.


- Хто ж там, рiд який зос­тав­ся? - не ско­ро зно­ву пи­та Ма­р'я.


- Не знаю, чи рiд є який. Ха­та батькiвська зос­та­ла­ся. Роз­мова зно­ву заг­ну­ла­ся.


- Де, зна­чить, не бу­ла, де не хо­ди­ла, а до­ма най­кра­ще. - Хрис­тя мов­ча­ла. - Так оце й я. Спа­си­бi бо­го­вi, що приб­рав свек­ру­ху. Те­пер у нас i мир, i лад. От уже тре­тiй год жи­ве­мо - лай­ки не по­чуєш.


- Старе за­бу­ло­ся? - ти­хо пос­пи­та­ла­ся Хрис­тя.


- Нехай йо­му! Не зга­дуй. Са­мiй страш­но, як зду­маєш. Не до ча­су, Хрис­те. От би i ти, до­до­му iдеш, а, пев­не, за со­бою не­сеш ба­га­то спо­ми­нок.


- Ох, ба­га­то! - зiтх­ну­ла Хрис­тя.


- Не ве­се­лi, зна­чить, що так важ­ко зiт­хаєш?


Христя тiльки мах­ну­ла ру­кою. Тут увiй­шов Си­дiр i пе­ре­вiв роз­мо­ву на iн­шi ре­чi, жа­лiв­ся на хо­лод, ди­ву­вав­ся, як Хрис­тя iш­ла по та­ко­му мо­ро­зу, тур­бу­вав Мар'ю ско­рi­ше да­вати обi­да­ти, хоч жи­вiт га­ря­чою стра­вою по­пог­рi­ти.


Мар'я ви­тяг­ла борщ i, ста­нов­ля­чи на стiл, при­сог­ла­си­ла Хрис­тю пiдк­рi­пи­тись. Мовч­ки Хрис­тя при­сi­ла i, хоч їсти їй стра­шен­но хо­тi­ло­ся, не ба­га­то їла, - чо­гось їй смач­на стра­ва оцих доб­рих лю­дей ста­но­ви­лась ру­ба у гор­лi, дум­ка про своє ка­лi­чест­во не ви­хо­ди­ла з го­ло­ви, i во­на бо­яла­ся гля­нути на Си­до­ра та Мар'ю.


Пообiдавши i по­дя­ку­вав­ши, во­на мер­щiй по­ча­ла зби­ра­тис­я в до­ро­гу.


- Куди ж се? - спи­тав Си­дiр. - По та­ко­му хо­ло­ду?


- Тут не­да­ле­ко, в Мар'янiв­ку.


- Сподiвайся, но­чi за­хо­пиш у до­ро­зi.


- Та вже ж хоч уно­чi.


- А де ж там нiч пе­ре­бу­деш? - умi­ша­ла­ся Мар'я.


- Та вже ж десь пе­ре­бу­ду.


I, по­дя­ку­вав­ши, пiш­ла з ха­ти. Мар'я про­во­ди­ла за двiр i дов­го ди­ви­лась ус­лiд Хрис­тi, як та, на­ку­тав­ши на се­бе вся­кого дран­тя, ко­ли­ва­ла­ся шля­хом.


- Пiшла? - спи­тав Си­дiр, як Мар'я вер­ну­лась у ха­ту.


- Пiшла.


- Добiгалася, по­ки й но­са збу­ла­ся! - до­дав вiн, та Мар'я мо­в­ча­ла, її чо­гось та­ка за­вiй­на за сер­це вхо­пи­ла!


Полегшало i Хрис­тi, як одiй­шла во­на геть вiд ху­то­рiв. Хо­лодна й без­люд­на польова пус­ти­ня їй зда­ла­ся ку­ди ми­лi­шою i рiд­нi­шою вiд теп­лої ха­ти, де не­дав­но во­на грi­ла­ся. При­вiт­ли­ва роз­мо­ва Мар'їна, ввiч­ли­вi її за­хо­деньки, жалi­сливi пог­ля­ди, теп­ла ха­та - все-все зда­ва­ло­ся Хрис­тi та­ким гiр­ким та не­од­рад­ним. На­що їй усе те, їй, од­ри­ну­тiй лю­динi? Щоб по­чу­ва­ти, як своїм без­но­сим об­лич­чям му­тить по­кiй доб­рих лю­дей, бу­дить їх ги­ду­ван­ня? Бог з ни­ми, з їх жа­ло­ща­ми! Нi­ма пус­ти­ня не пог­нi­тить ду­шi, як хат­ня тiс­нота, не пос­пи­тає, як i де

1 ... 163 164 165 ... 168
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повія, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Повія, Мирний"