Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

Танк під’їхав під самісіньку стіну собору і тепер був практично недосяжний для пострілу. Момент проґавлено. Потрібна інша позиція. Тео окинув поглядом протилежні будинки. Дах будівлі праворуч був би ідеальним місцем. Але дістатися туди неможливо: це тил поліції. Яблонський знову вилаявся і відсунувся від ґрат.

Раптом поруч щось задзижчало. Тео обернувся. Над площею вигулькнув механічний метелик. Гурвіц сьогодні літав без пасажирів: просто нарізав кола над кривавим побоїщем, наче цікавий турист. Божевільний вилупок.

Тео піднявся на ноги і махнув йому. Літоциклетка хитнулася і запихкала, розвертаючись. За секунду машина ковзнула колесами по даху собору, зменшуючи швидкість, і незграбно прилаштувалася на самому краєчку майданчика. Гурвіц заглушив мотор і зістрибнув із сидіння.

— Доброго вечора,— криво посміхнувся він.

Тео окинув його гидливим поглядом. За своє життя він бачив чимало божевільних винахідників, але Оз Гурвіц, безсумнівно, давав їм усім величезну фору. В його неспокійних темних очах і зараз було помітно дивний блиск, ніби він щиро радів, що став свідком захопливого видовища. Неабияка розвага: не щодня ж людей масово вбивають у самісінькому центрі міста.

— Найдобріший,— холодно відповів Тео.— Є справа.

— О ні,— відразу ж махнув рукою винахідник.— Я дотримуюся нейтралітету!

— Авжеж,— кивнув Тео.— Я поки що теж. Відносно тебе.

З обличчя Гурвіца раптом зникла посмішка. Тео показав йому гвинтівку.

— Тут — запальний заряд,— спокійно пояснив він.— І я витрачу його або на танк, або на твою корчомаху, якщо ти спробуєш злетіти з даху без мене.

Обличчя механіка витягнулося. Раптовий порив вітру жбурнув білосніжний шарф Оза йому в обличчя.

— Он як? — нервово посміхнувся він.— І після цього твоя кузина розповідатиме про права і справедливість, і про якусь там свободу вибору?

— Моя кузина, безсумнівно, так не вчинила б. Усе ж таки як добре, що я — не вона.

Гурвіц зміряв його довгим поглядом.

— Чого тобі треба?

— Перенеси мене на дах того будинку,— Тео вказав пальцем у темряву.

— Але ж там поліція! Вони почнуть стріляти!

— Тоді тікай, і почну стріляти я.

Винахідник зціпив зуби і невдоволено пограв жовнами. Секунду він розгойдувався, переминаючись із п’яти на носак, а тоді махнув рукою на літоциклетку. Тео видерся на пасажирське сидіння і просунув руки в ремені безпеки. Гурвіц пропалив його лютим поглядом, натягнув окуляри і завів мотор. Механічні крила стрепенулися і зашаруділи — «диво леобурзької техніки» похитнулося і зірвалося з даху. Вони спікірували майже до самої землі, у вухах засвистів вітер. Гурвіц вирівняв апарат і спрямував його до двоповерхового будинку. Тео вивільнив руки з ременів і стиснув гвинтівку. Летоціклетка заклала крутий віраж майже над головами поліціянтів і підлетіла до даху двоповерхової будівлі. Почулися постріли. Тео коротко видихнув і стрибнув на дах. Крила зі свистом розсікли повітря, апарат Гурвіца почав набирати висоту, а поліціянти продовжували розгублено стріляти йому навздогін. Тео підбіг до краю даху і заліг. Танк поливав вогнем двері собору: деревина вже почала горіти. Ще кілька хвилин — і двері розіб’ють на друзки. А там понад сотня поранених...

Тео прилаштував кольбу до плеча, звів курок, а тоді заплющив очі й завмер.

Один постріл.

Останній шанс.

Яблонський...

Ніколи...

Не хибить.

Його тіло повністю розслабилося, наче він перестав ним керувати. І саме в цю секунду Тео розплющив очі, прицілився й натиснув на спусковий гачок.

Від гуркоту заклало вуха. Простір затопило яскраво-помаранчеве світло. Вибухова хвиля була така сильна, що Тео добряче відчув її на протилежному боці площі. Чарівні вітражі собору з дзенькотом розлетілися на друзки. Тео підвівся на лікті й оглянув поле бою. Поліціянтів з передового загону позбивало з ніг. Пекельного трибаштового монстра пожирало полум’я, метал деформувало, наче зім’яту бляшанку. Протестувальники, шоковані вибухом, спершу не могли повірити в такий успіх, а тоді ринули в контрнаступ. Людська хвиля котилася за поліцією, наче цунамі. З люка третього танка вистрибували люди й бігли, тікали, драпали щодуху. Тео поглянув на свою стареньку, потерту гвинтівку, поцілував кольбу, а відтак мерщій побіг до протилежного краю даху.

Розділ 7

Сьомий ніж

Федя притулився до стіни собору і дістав цигарку. Останнім часом він палив дуже мало — бракувало вільного часу. Бісове життя! Ані палити, ані писати. Крізь мертві вибиті вікна цідилося ніжно-бузкове світанкове світло. Він так і не знайшов Джекі, проте лікар із собору запевнив, що вона в безпеці. Звідки той міг знати? Хто взагалі може бути в безпеці в цьому шаленому хаосі? Настрій був препаскудний, кортіло їсти і спати. Федя клацнув запальничкою, раз, другий, вона бризкала іскрами, але вогонь так і не спалахнув. Над вухом щось креснуло. Федя здригнувся й обернувся.

Просто над ним стояв Тео, сигара в його зубах диміла. Він тримав гарну мідну штуку з капсулою прозорої рідини, над якою танцював вогник. Федя розкурив цигарку й кивнув. Яблонський незворушно запхав свою чудернацьку запальничку до кишені й сів поруч. Так вони сиділи мовчки, дослухаючись до далеких звуків на крайніх барикадах, що зрідка порушували безтурботність ранку.

Федю роздирали змішані почуття. Він розумів, що мав би сказати Тео одне-єдине слово, але ніяк не міг себе змусити. Те, що Тео врятував Джекі, вартувало набагато більше за буденне «дякую». Проте його ставлення до двійника — як до настирливого зубного болю — ані на дрібку не змінилося. Федя набрав у груди повітря, щоб почати розмову, але так і не зібрався з духом. Натомість просто опустив «ширму».

Тео миттєво вловив його почуття й окинув здивованим поглядом.

— Досить зручно, чи не так?

— Ну, ти зрозумів.

— Так. Але хочу, щоб і ти розумів дещо,— кивнув його двійник.— Я зробив це не заради тебе. І навіть не заради неї. Я зробив це заради Леобурга.

Заради чого?

— Уф-ф,— Федя стомлено засміявся і випустив струмінь диму.— Спробуй-но без цього пафосу.

— Я гадаю, ви не зовсім розумієте, що тут насправді відбувається. Тому й недооцінюєте цю дівчинку.

— «Ця дівчинка» просто загралася. Їй давно час додому.

— Сьогодні я чимало побачив,— задумливо мовив Яблонський.— У Леобурга є крихітний, примарний шанс. Цим людям потрібні не ми. Їм потрібна вона.

Федя втомлено закотив очі.

— О’кей, але тримай свою думку при собі. Я хочу забрати її додому.

— Це вже не можна зупинити.

Федя кинув на свого двійника роздратований погляд. Тео повільно затягнувся і випустив кільце диму. Перед Фединими