Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

У тих містах, де центральні райони залишилися неушкодженими (як у Празі) або були ретельно реставровані за старими планами (Варшава, Ленінград), нові будинки здебільшого виростали на околицях, утворюючи довгу низку приміських спальних районів, які тягнулися аж до сільської місцевості. Деінде — наприклад, у словацькій столиці Братиславі — нові нетрі з’являлися просто в серці міста. Що ж до менших містечок і селищ, змушених приймати десятки тисяч колишніх селян, які перетворилися на шахтарів чи сталеварів, то їм зберігати було нічого. Тож вони, у буквальному сенсі на очах, ставали промисловими гуртожитками, без жодного натяку чи згадки про старовинне місто. Працівників колгоспів примусово селили в сільськогосподарських кооперативах, які запровадив Микита Хрущов у 1950-х роках, а згодом удосконалив Ніколае Чаушеску. Архітектура нових державних споруд — технікуму, будинку культури, партійних приміщень — ретельно наслідувала радянські приклади: інколи свідомо в дусі соцреалізму, завжди надто великі й тільки зрідка гарні.

Примусова індустріалізація, сільська колективізація й агресивне нехтування приватними потребами пояснюють, чому комуністи так недбало будували міста. Але західноєвропейським містобудівникам це вдалося не набагато краще. Масова міграція із сіл у міста, зокрема й у європейському Середземномор’ї, створювала аналогічний тиск на ресурси міст. Населення Афін разом з околицями виросло від 1 389 000 осіб у 1951 році до 2 540 000 осіб — у 1971-му. У той самий час населення Мілана зросло від 1 260 000 осіб до 1 724 000, Барселони — від 1 280 000 до 1 785 000. У всіх цих містах, як і в менших містечках Північної Італії та на околицях Лондона, Парижа, Мадрида й інших міст, які швидко розросталися, планувальники не встигали за попитом. Їхнім інтуїтивним рішенням, так само як і для їхніх сучасників-комуністів з урядових кабінетів, стало зведення великих кварталів схожих між собою будинків — або на площі, розчищеній війною та міськими перебудовами, або в зелених зонах на краю міст. Зокрема у Мілані та Барселоні, де упродовж 1960-х років перше покоління мігрантів з півдня почало переїжджати з провінційних халуп до квартир у багатоповерхівках, результат став депресивно подібним до аналогічних змін у країнах Радянського блоку — із тією лише додатковою обтяжливою обставиною, що багато потенційних орендарів не могли дозволити собі винаймати помешкання неподалік від місця роботи. Тож вони були змушені здійснювати тривалі щоденні подорожі в незручному громадському транспорті або ж на нещодавно придбаних автомобілях, що створювало ще більше навантаження на міську інфраструктуру.

Але виразна потворність міської архітектури в Західній Європі в ті роки була спричинена не лише демографічними обставинами. «Новий бруталізм» (як означив цей стиль архітектурний критик Райнер Бенем) не був ані випадковістю, ані недоглядом. У Західній Німеччині, де відсутність будь-якої уяви чи далекоглядності під час відбудови більшості великих міст просто вражала; чи в Лондоні, де архітектурний департамент Ради Лондонського графства дав дозвіл на масове будівництво проєктів на кшталт агресивно банального, не захищеного від вітру кварталу Елтон у Рогемптоні, творці якого надихалися стилістикою Ле Корбюзьє[277], — потворність здавалася майже навмисною, ретельно спроєктованою. Жахлива вежа Веласка в Мілані (залізобетонний хмарочос, зведений між 1957 та 1960 роками приватним англо-італійським консорціумом) була типовим витвором тогочасного гіпермодернізму, який мав на меті порвати всі зв’язки з минулим. Коли в березні 1959 року Рада будівельників Франції схвалила проєкт майбутньої вежі Монпарнас, її звіт містив такий висновок: «Париж не може дозволити собі загубитися в минулому. У прийдешні роки в місті мають відбутися грандіозні перетворення».

Як наслідок, не лише з’явилася вежа Монпарнас (або її власне дітище — потворний діловий і житловий комплекс у Ла-Дефансі), а й почалася лихоманка нових передмість — надзвичайно густонаселених, багатоквартирних кварталів («grands ensembles», як їх символічно прозвали), позбавлених інфраструктури робочих місць і місцевих послуг та скупчених на околицях великого Парижа. Одним з найперших і найвідоміших із них був район у Сарселі на півночі Парижа; його населення зросло від якихось 8 тисяч у 1954 році до 35 тисяч уже через сім років. З погляду суспільних зв’язків та естетики він був позбавлений коріння й набагато більше нагадував тогочасні робітничі спальні райони інших країн (як-от напрочуд подібний район Лаздинай на краю Вільнюса в Литві), ніж щось на кшталт місцевих французьких архітектурних звичаїв чи міської традиції.

Такий розрив із минулим був цілеспрямованим. Європейського «стилю», яким так захоплювалися в інших сферах життя, тут не було і близько. Насправді його тут свідомо й ретельно уникали. Архітектура 1950-х й особливо 1960-х років була свідомо антиісторичною; вона суперечила минулому своїм зовнішнім виглядом, розмірами й матеріалами (з яких улюбленими були сталь, скло і залізобетон)[278]. Результат не обов’язково виходив оригінальнішим, ніж те, що створювали раніше: навпаки, проєкти «міського перепланування», які в ті десятиліття змінили обличчя стількох європейських міст, були колосальною втраченою можливістю.

У Британії, як і в інших країнах, підхід до міського «планування» в найкращому разі був тактичним і строкатим — не розроблялося жодних довготермінових стратегій щодо того, як поєднати житлові будівлі, послуги, ринок праці чи дозвілля (у нових масивах і житлових комплексах майже не було кінотеатрів, не кажучи вже про спортивні заклади та повноцінну транспортну інфраструктуру)[279]. Мета полягала в тому, щоб розчистити міські нетрі та швидко й дешево забезпечити помешканням населення, яке невпинно зростало: між 1964 та 1974 роками лише в одному Лондоні постало 384 вежі-багатоповерхівки. Чимало з них були закинуті впродовж двадцяти років. Один із найбільш кричущих зразків, Ронан-Пойнт у лондонському Іст-Енді, хвалити Бога, завалився сам у 1968 році.

Архітектура державних закладів була не набагато кращою. Центр Помпіду (спроєктований у 1960-х роках, однак відчинений для відвідувачів лише в 1977 році), як і комплекс Ле-Аль дещо західніше, можливо, і створив у центрі Парижа низку популярних культурних можливостей, але в довшій перспективі йому тотально не вдалося стати органічною частиною цього району чи доповнити давню архітектуру довкола. Те саме стосувалося й нового Інституту освіти при Лондонському університеті, показово спорудженого на Вобурнській площі, у серці старого району Блумсбері — за словами Роя Портера, знавця історії Лондона, «унікального у своїй потворності». Подібним чином комплекс на південному березі Темзи став осередком безцінного розмаїття видів сценічного мистецтва й мистецьких послуг; але його похмурі низькі споруди, вітряні алеї та потріскані бетонні фасади залишаються гнітючим свідченням того, що фахівчиня з урбаністики Джейн Джейкобс[280] назвала «отрутою сірості».

Що саме змусило повоєнних європейських політиків і проєктувальників наробити так багато помилок, незрозуміло, навіть якщо ми припустимо, що після двох світових воєн і тривалої економічної депресії існував шалений попит на будь-що