Читати книгу - "Таємна історія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ми з Френсісом опустили виделки й стурбовано перезирнулися.
— Чарльзе, чому б тобі не з’їсти омлету або чого-небудь іще?
— Я ж казав, що не голодний.
Френсіс узяв меню, хутенько його проглянув, поманив офіціанта.
— Я ж, бляха-муха, сказав вам, що не голодний, — не піднімаючи погляду, повторив Чарльз. Йому заледве вдавалося втримати сигарету між указівним і середнім пальцями.
Більше розмова не в’язалася. Поки ми доїдали свої страви і просили рахунок, Чарльз не тільки допив третю «криваву Мері», а ще й устиг замовити четверту. До машини він повертався не без нашої допомоги.
Наступного заняття з греки я не дуже чекав. Та коли настав понеділок, зібрався й таки на нього пішов. Генрі з Каміллою прийшли окремо одне від одного (гадаю, про всяк випадок, якщо з’явиться Чарльз), але — мабуть, на щастя, — його не було. Я помітив, що Генрі опух і сильно поблід. Він задивлявся у вікно й не звертав на нас із Френсісом ані найменшої уваги.
Камілла нервувала. Мабуть, їй було ніяково через поведінку Генрі. Вона нетерпляче розпитувала нас про Чарльза, ставила купу інших запитань і на більшість із них не одержала жодної відповіді. Десять хвилин на десяту. П’ятнадцять хвилин на десяту.
— Джуліан раніше ніколи так сильно не спізнювався, — Камілла подивилася на годинник.
Раптом прокашлявся Генрі. Він заговорив дивним рипучим голосом, ніби давно ним не користувався:
— Він не прийде.
Ми всі озирнулися на нього.
— Що? — спитав Френсіс.
— Гадаю, сьогодні він не прийде.
Тієї самої миті почулися кроки і стукіт у двері. Це був не Джуліан, а декан. Він прочинив двері й зазирнув усередину.
— Ну й ну. — Він був хитрим на вигляд чоловіком, уже лисуватим, якому щойно перевалило за п’ятдесят і який набув репутації вискочня. — Ось як виглядає святая святих. Мене ще жодного разу сюди не пускали.
Ми глянули на нього.
— Непогано, — замислено промовив він. — Пам’ятаю, років п’ятнадцять тому, ще до того, як побудували корпус точних наук, сюди на поверх посадили деяких консультантів. Одній психологині подобалося залишати двері свого кабінету відчиненими, адже їй здавалося, що так вона створює дружню атмосферу. «Доброго ранку! — віталася вона з Джуліаном. — Вдалого вам дня!» То уявіть собі, він зателефонував моєму злому попередникові Ченнінгу Вільямсу й погрожував звільнитися, якщо її не переведуть в інше місце. — Він хіхікнув. — «Ота жахлива жінка (саме так він її назвав). Мені нестерпно від самої думки про те, що ота жахлива жінка до мене чіпляється кожного разу, коли я проходжу повз неї».
Ця історія побутувала в Гемпдені тривалий час, і декан переповів нам її не всю. Психологиня не тільки залишала свої двері відчиненими, а ще й намагалася змусити Джуліана робити те саме.
— Правду кажучи, — говорив декан далі, — я очікував побачити щось більш класичне. Олійні світильники, дискоболів, юнаків, що борються на підлозі голяка.
— Що вам потрібно? — не дуже ввічливо спитала Камілла.
Він узяв паузу, заскочений зненацька її словами, і стримано всміхнувся.
— Нам із вами треба переговорити, — промовив він. — Деканату щойно стало відомо, що Джуліана несподівано відкликали з університету. Він узяв відпустку на невизначений термін і не знає, коли зможе повернутися. Мені не потрібно вам нагадувати, — саркастично проказав він, — що через це всі ви опинилися в цікавій ситуації щодо навчального процесу. Особливо з урахуванням того, що до сесії лишається три тижні. Я так розумію, що письмові іспити в нього не заведені?
Ми не зводили з нього очей.
— Виконували письмові роботи? Співали пісні? Як визначалася підсумкова оцінка?
— Усний іспит за темами колоквіумів, — промовила Камілла. — І курсова на тему античної цивілізації. — Їй єдиній із нас вдалося зібратися з думками та відповісти. — Розширений переклад із курсу письмового мовлення. Грецькою мовою. Фрагмента на його розсуд.
Декан удав, ніби осмислює одержану інформацію. Тоді зітхнув і проказав:
— Проблема, що постала перед вами, — і ви це, гадаю, розумієте — полягає в тому, що в нас немає іншого викладача, який би міг замінити Джуліана. Пан Дельґадо розуміється на письмовій греці й міг би перевірити ваші роботи, але в цьому семестрі у нього повна ставка. Джуліан сам винний у ситуації, що склалася. Він ніколи не йшов назустріч, коли я просив назвати кандидатуру гіпотетичної заміни, і просто відповідав, що йому такі невідомі.
Декан дістав із кишені папірець:
— У мене є три варіанти, які можу вам запропонувати. Перший: можна оформити вам курси як незараховані й закінчити їх в осінньому семестрі. Але чесно скажу, філологічне відділення навряд чи найматиме іншого викладача класичних мов. Попит на спеціальність невисокий, і ми дійшли спільної думки, що поступово вилучатимемо відповідні курси з навчального плану. Особливо враховуючи те, що ми намагаємося запустити нову кафедру — семіотики.
Він перевів подих.
— Друге: ми оформлюємо вам курси як незараховані, і ви закриваєте ці заборгованості влітку. Третє: можемо спробувати знайти вам на тимчасовій основі (підкреслюю: тимчасовій) викладача на заміну. Зрозумійте. Станом на зараз ми не можемо забезпечити викладання спеціальності «класична філологія» надалі. Так що дипломів із неї ви не отримаєте. Ті, хто вирішить залишитися, гадаю, зможуть перевестися на англістику з мінімальною академрізницею. Хоча кожному з вас, боюся, доведеться виконати ще обов’язкове додаткове навантаження по відповідній кафедрі, а це — до двох семестрів навчального часу понад те, на що ви розраховували, перед отриманням диплома. Хай там як, — він проглянув свій список, — я певен, ви чули про Гекетт, підготовчу школу для хлопців. Вони викладають трохи класичних дисциплін. Я зв’язався сьогодні з директором цієї школи, і він радо погодився відправляти до нас — до вас — свого вчителя двічі на тиждень. І хоча, по-вашому, це, мабуть, найкращий варіант, я б не назвав його ідеальним з огляду на те, під чиїм керівництвом ви…
Саме в цей момент вирішив з’явитися Чарльз, котрий вломився у двері аудиторії.
Він, хитаючись, пройшов по аудиторії й озирнувся. Технічно п’яним він не був, але на ту мить іще не досить віддалився від часу, коли був, так що з академічного погляду на цьому можна не загострювати увагу. Сорочка звисала, не заправлена в штани. Волосся довгими брудними пасмами спадало на лоба й закривало очі.
— Що? — після паузи спитав він. — А де Джуліан?
— Хіба тут не прийнято стукати у двері? —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємна історія», після закриття браузера.