Читати книгу - "Крістіна"

— Добре, — сказала Лі, — це пастка. Але коли вона заїде всередину, як ти зачиниш ворота, щоб утримати її? Може, у Дарнелла в кабінеті є для цього кнопка, але я її не бачила.

— Наскільки я знаю, такої немає. Тому ти стоятимеш біля кнопки, яка опускає ворота. — Я вказав пальцем. Кнопку ручного вмикання було розташовано на правому боці дверей, приблизно на два фути нижче розбитої коробки електронного пристрою. — Ти будеш біля стіни, поза полем зору. Коли Крістіна заїде всередину — за умови, що вона взагалі приїде, звісно, — ти натиснеш кнопку, яка опускає ворота, і бігом вийдеш надвір. Ворота опустяться. І — бам! Пастка зачиниться.

Її обличчя витяглося.

— Не тільки для неї, а й для тебе. Як писав безсмертний Вордсворт, це хріново.

— То Колрідж писав, а не Вордсворт. Лі, іншого виходу просто немає. Якщо ти будеш всередині, коли опустяться ворота, Крістіна тебе переїде. Навіть якби в конторі Дарнелла була така кнопка — ти бачила в газеті, що сталося зі стіною його будинку.

Але впертий вираз усе не сходив з обличчя Лі.

— Постав машину біля вмикача. Коли вона заїде, я простягну руку з вікна, вдарю по кнопці, і ворота опустяться.

— Якщо я стану там, мене буде видно. А якщо цей танк буде видно, вона не стане заїжджати.

— Мені це не подобається! — вибухнула Лі. — Я не хочу залишати тебе самого! По-моєму, ти мене ошукав!

У принципі, так воно й було, і зараз я б уже так не вчинив у жодному разі — але мені було майже вісімнадцять, а такої чоловічої шовіністичної свині, як вісімнадцятирічна чоловіча шовіністична свиня, ще пошукати треба. Я обійняв її за плечі. Вона трохи опиралася, та потім пригорнулася до мене.

— Просто іншого виходу немає, — сказав я. — Якби не моя нога чи якби ти вміла водити на механіці… — Я знизав плечима.

— Я боюся за тебе, Деннісе. І хочу допомогти.

— Ти дуже допоможеш. Лі, ти єдина, кому загрожує справжня небезпека — коли вона заїде, ти будеш у гаражі, стоятимеш на підлозі. А я просто сидітиму тут, нагорі, у кабіні, і розкладатиму ту суку на запчастини.

— Я дуже сподіваюся, що так усе й буде, — і вона поклала голову мені на плече. Я погладив її волосся.

Тож ми чекали.

Подумки я бачив, як Арні виходить з головного корпусу ЛСШ, з підручниками під пахвою. Бачив, як у компактному універсалі Каннінґемів, сяючи від щастя, на нього чекає Реджина, а Арні всміхається, відсторонено здаючись на ласку її обіймів. Арні, ти слушне рішення прийняв… ти навіть не уявляєш, як нам із батьком полегшало, які ми щасливі. Так, мамо. Зайчику, хочеш сісти за кермо? Ні, мамо, краще ти. Не хочу.

Вони вдвох вирушають крізь легкий снігопад до університету «Пен-Стейт»: Реджина за кермом, Арні сидить на сидінні для дробовика, тримаючи руки штивно згорнутими на колінах. Обличчя в нього бліде, без тіні усмішки й чисте — на ньому ані прища.

А на студентській стоянці ЛСШ, на виїзді, стоїть мовчазна Крістіна. Вичікує, коли подужчає снігопад. Вичікує темряви.

О пів на четверту чи десь так Лі знову пішла в контору Дарнелла — у туалет. І поки її не було, я насухо проковтнув ще дві пігулки дарвону. Ногою розливався нестерпний свинцевий біль.

А невдовзі по тому я втратив лік часу. Думаю, наркота мене одурманила. Усе набуло нереальності сновидіння: тіні, що глибшали, біле світло, що просочувалося у вікна й поволі ставало попелясто-сірим, дзижчання обігрівачів під стелею.

Здається, ми з Лі кохалися… не традиційним способом, бо цьому б завадила моя нога, але якийсь солодкий замінник знайшли. Наче пам’ятаю, як вона важко дихала мені на вухо, дихання все прискорювалося; наче пам’ятаю, як шепотіла, щоб я був обережний, будь ласка, будь обережний, що вона втратила Арні й не переживе, якщо втратить ще й мене. Наче пригадую вибух насолоди, від якого зник біль — ненадовго, проте без сліду, на що навіть увесь дарвон у світі не здатен… але «ненадовго» було саме тим словом. Усе це тривало занадто недовго. А потім я, здається, задрімав.

Наступне, що пам’ятаю твердо, — як Лі трясла мене за плече й пошепки повторювала на вухо моє ім’я, знову і знову.

— А? Що? — Я геть втратив орієнтацію в просторі, а нога палала від розривного болю так, наче от-от вибухне. У скроні теж угвинчувався біль, а очі здавалися завеликими для очниць. Я кліпав на Лі, як велика дурнувата сова.

— Уже стемніло, — сказала вона. — Здається, я щось почула.

Я знову кліпнув і побачив, що лице в неї витягнуте й перелякане. А потім глянув на ворота й побачив, що вони відчинені на всю широчінь.

— Блін, як це…

— Я, — відповіла вона. — Я їх відчинила.

— Очманіти! — я трохи випростався і одразу ж скривився від болю в нозі. — Лі, це було не надто розумно. Якби вона приїхала…

— Вона не приїхала. Просто сутеніти почало, от і все. І сніг повалив сильніше. Тому я вийшла, відчинила ворота й вернулася сюди. Я все думала, ти за хвилину прокинешся… ти щось бурмотів… а я все думала: «Почекаю, поки стане справді темно, почекаю до повної темряви», — а потім побачила, що обманюю себе, бо вже стемніло півгодини тому й мені лише здавалося, що я досі бачу світло. Бо я хотіла його бачити, так, мабуть. А… оце щойно… здається, я щось почула.

Її губи затремтіли, і вона міцно їх стиснула.

Я глянув на годинник і побачив, що вже за чверть шоста. Якщо все пішло за планом, мої батьки й сестра мали бути зараз у товаристві Майкла й батьків Лі. Я подивився крізь вітрове скло Петунії на квадрат засніженої темряви там, де були гаражні ворота. До моїх вух долинало виття вітру. На цемент уже навіяло тонкий скрадливий шар снігу.

— Ти просто вітер чула, — з тривогою на душі відказав я. — То він там ходить і розмовляє.

— Можливо. Але…

Я неохоче кивнув. Не хотілося, щоб вона залишала прихисток високої кабіни Петунії, але якщо вона не піде зараз, то може не вийти взагалі. Я їй не дозволю, а вона дозволить мені не дозволити. А тоді, коли і якщо приїде Крістіна, вона безперешкодно виїде собі заднім ходом з гаража.

І вичікуватиме вдалішої нагоди.

— Гаразд, — сказав я. — Але запам’ятай… стань у тій маленькій ніші праворуч від воріт. Якщо вона приїде, то може трохи постояти надворі. —