Читати книгу - "Крістіна"

— Так, — прошепотіла вона. — Деннісе, а це спрацює?

— Повинно, якщо вона взагалі приїде.

— І поки все не скінчиться, я тебе не побачу.

— Мабуть, так.

Лі нахилилася вперед, міцно притиснула долоню збоку до моєї шиї й поцілувала в губи.

— Деннісе, будь обережний. Але вбий її. Убий цю тварюку.

— Уб’ю, — пообіцяв я.

Зазирнувши мені в очі, Лі кивнула.

— Зроби це заради Арні, — сказала вона. — Звільни його.

Я обійняв її міцно, і вона обійняла мене у відповідь. А потім ковзнула по сидінню — і зачепила коліном сумочку. Та впала на підлогу кабіни. Лі зупинилася, скинувши голову, і подивилася злякано, задумано. А тоді всміхнулася, нахилилась, підібрала сумочку й стала швидко перебирати її вміст, щось шукаючи.

— Деннісе, ти пам’ятаєш «Смерть Артура»?

— Трохи.

Ще до моєї футбольної травми Лі, Арні та я відвідували разом заняття з класики англійської літератури, які вів Іриска Бовен, і одним з перших романів, які нам довелося там прочитати, була «Смерть Артура» Мелорі. Чому Лі згадала про це зараз, було для мене загадкою.

Нарешті шукане знайшлося. То був тонкий, мов павутинка, рожевий шарфик, нейлоновий, з тих, під якими дівчата ховають волосся, коли надворі сіється мжичка. Лі зав’язала мені його на передпліччі зверху на парку.

— А це нащо? — я злегка всміхнувся.

— Будь моїм лицарем, — теж із усмішкою відповіла вона. Але очі лишалися серйозними. — Будь моїм лицарем, Деннісе.

Я підняв губчасту насадку швабри, яку вона знайшла у Вілловому туалеті, і незграбно нею відсалютував.

— Звісно, — сказав я. — Але зви мене сером О-Сідером.

— Жартуй скільки влізе. Тільки жартуй не насправді. Добре?

— Домовились, — кивнув я. — Якщо це те, чого ти хочеш, то я буду твоїм прекрасним, блін, галантним лицарем.

Вона тихо розсміялася, і це вже було краще.

— Пам’ятай про ту кнопку, мала. Тисни сильно. Нам не треба, щоб ті ворота чхнули один раз і застопорилися. Не дезертируємо, так?

— Так.

Вона вийшла з Петунії, і я досі, заплющивши очі, можу побачити її такою, як тоді, за чисту мовчазну мить до того, як усе пішло не так і обернулося жахіттям — високу, вродливу, з довгим білявим волоссям кольору свіжого меду, зі стрункими стегнами й тими разючими вилицями вікінгів, одягнену в парку й витерті «Лі Райдерси», дівчину, що рухалася з грацією танцівниці. Вона досі стоїть у мене перед очима, і я бачу про неї сни, тому що, звісно, поки ми влаштовували пастку для Крістіни, Крістіна, цей старезний і безмежно розумний монстр, влаштовувала пастку для нас. Невже ми справді думали, що легко її перехитруємо? Здається, так і було.

У моїх снах кадри відтворюються з жаским уповільненням. Я бачу м’які гарні порухи її стегон, поки вона йде; чую, як поклацують підбори ковбойських чобіт по бетонній заляпаній мастилом підлозі; чую навіть м’яке сухе шух-шух тканини внутрішньої підкладки її парки об блузку. Вона йде повільно, її голова піднята — тепер вона стала твариною, але не хижаком; вона крокує з обережною грацією зебри, що в сутінках наближається до водопою. Це хода тварини, яка нюхом чує небезпеку. Я намагаюся кричати до неї через вітрове скло Петунії. Лі, вертайся, швидко вертайся, ти була права, ти щось почула, вона там, там, у снігу, із вимкненими фарами, причаїлася, Лі, вертайся!

Вона різко спинилася, руки стислися в кулаки. Отоді-то в сніжній пітьмі надворі й ожили несподівано кола дикунського світла, неначе розплющилися білі очі.

До болю беззахисна на відкритому просторі підлоги, Лі захолола на місці. Вона була на відстані тридцяти футів від воріт і трохи праворуч від центру. Вона повернулася до фар, і я побачив, який приголомшений і невпевнений вираз застиг на її обличчі.

Від несподіванки я теж отетерів, і той перший важливий для порятунку момент було втрачено. А тоді фари стрибнули вперед, і я побачив за ними темний низький силует Крістіни. І залунало розлючене гарчання двигуна, що все наростало, коли вона кинулася на нас із вулиці, де весь цей час вичікувала — може, навіть ще до настання темряви. Сніг, миттєво танучи під нагрівачами, цівками стікав з її даху й мереживом сіток обрамлював вітрове скло. Усе ще розганяючись, вона скочила на гудронове покриття, що вело до входу в гараж. Двигун розривався від нестямної восьмициліндрової люті.

— Лі! — закричав я і вхопився за ключ у замку запалювання Петунії.

Лі кинулася праворуч, до кнопки на стіні. І щойно дотягнулася до неї та натисла, Крістіна з ревом увірвалася в гараж. Я почув, як задеренчали, їдучи вниз, ворота.

Крістіна взяла трохи вправо — вона цілилася на Лі, — і зі стіни бризнули скалки й відколовся шмат сухого дерева. З металевим скреготом, схожим на п’яний регіт, відірвалася частина правого бампера, і по підлозі посипалися іскри, бо Крістіна увійшла в довгий карколомний поворот. Вона не збила Лі, але в наступному заїзді вже не схибить; Лі застрягла в тому правому кутку й не мала де сховатися. Ще був час вискочити надвір, але я дико боявся, що ворота опустяться не досить швидко, щоб відрізати від вулиці Крістіну. Край воріт міг знести їй дах, але я знав, що це її не зупинить.

Заревів двигун Петунії, і я витягнув ручку вмикання її фар. Вони загорілися, заливаючи світлом ворота, що зачинялися, та саму Лі. Вона притискалася спиною до стіни й широко розплющеними переляканими очима дивилася поперед себе. У світлі фар її парка набула дивного відтінку, синього, майже електрик, і з клінічною точністю, від якої замлоїло в шлунку, розум поінформував мене, що її кров здаватиметься фіолетовою.

Я побачив, що вона кинула погляд на щось угору, а потім назад, на Крістіну.

Шини «фурії» оглашенно заверещали, коли вона кинулася на Лі. Зі свіжих чорних слідів на бетоні здіймався димок, і я встиг помітити, що в Крістіні сидять люди: їх набився повен салон.

Тієї самої миті, коли Крістіна з ревом помчала на Лі, та підстрибнула, розмашисто й незграбно, як чортик із табакерки. Мій розум, що метикував тепер неначе зі швидкістю світла, на мить підкинув думку про її чоботи — чи вони, бува, замість ковбойських не перетворилися на семимильні.

Однак Лі вхопилася за іржаві металеві перекладини, що підтримували горішню полицю, підвішену на висоті приблизно дев’яти футів