Читати книгу - "Доктор Фаустус"

— От бачиш, добре мати надійних друзів.

До Пасіонсдорфа треба було їхати тією самою колією, що й до Гарміш-Партенкірхена, через Вальдсгут і Пфайферінг, аж наприкінці вона розгалужується. Адріан жив на півдорозі до нашої остаточної мети, тож домовленого дня близько десятої години біля поїзда на головному мюнхенському вокзалі зібралися лише Швердтфегер, Збройносен, паризькі гості, моя дружина і я. Перші години дороги по замерзлій рівнині ми ще провели без нашого приятеля. Пожвавив її тільки сніданок, який складався з бутербродів і тірольського вина і який приготувала моя Гелена. Під час сніданку Збройносен смішно вдавав, наче страшенно боїться, що йому мало дістанеться, і ми всі реготали, коли він казав:

— Не обминайте Роджера (так Рюдігер називав себе на англійський лад, і так його почали називати всі), хай йому рясно родять бутербродики!

Він завжди аж трусився за їжею і не тільки не приховував цієї своєї смішної риси, а й надзвичайно кумедно наголошував па ній.

— Ох, які добренні, які ж добренні! — аж стогнав він, жуючи бутерброд із відвареним язиком, і очі в нього блищали.

Жарти його вочевидь були призначені мадмуазель Годо, що, звичайно, подобалась йому так само, як і нам. Вона була дуже гарна в зимовому, оливкового кольору костюмі, отороченому вузенькими стяжками темно-рудого хутра, і я, скоряючись своєму почуттю, — адже мені були відомі Адріанові плани, — знов і знов звертав свій погляд на її чорні, як смола, очі, що тьмяно й водночас весело поблискували під такими самими чорними віями.

Коли Адріан у Вальдсгуті сів до нас у поїзд, де його весело привітало все товариство, мене охопив дивний страх — якщо цим словом можна віддати те, що я тоді відчув. У кожному разі якась частка страху в тому почутті була. Бо аж тоді я усвідомив, що в тому відділенні вагона, де ми розташувалися, отже, в тісному просторі (хоч то було не купе, а відкрита секція прохідного вагона другого класу), в Адріана перед очима зібралися чорні, сині й такі, як у нього, очі, зваба, незворушність, хвилювання і байдужість, і що вони перебуватимуть разом цілий день, який мине, а може, й повинен минути немовби під знаком цього сузір'я, і я, втаємничений, бачив у ньому сенс того дня.

Вийшло само собою, та інакше й не могло вийти, що з появою Адріана краєвид за вікном став величніший і на обрії, правда, ще далеко, почали вимальовуватися засніжені гори. Збройносен знов звернув на себе увагу тим, що знав назви вершин, які вже можна було розрізнити вдалині. На кряжах Баварських Альп немає гігантських шпилів, та однаково ті стрімкі, суворі гори впереміш з лісистими ущелинами та розлогими полонинами, вкриті чистим сніговим запиналом, вражали своєю зимовою красою. І хоч проясніла тільки ввечері, a поки ми їхали, день був похмурий і заповідалося на сніг, ми все ж таки не могли відвести очей від краєвидів за вікном, навіть під час розмови, яку Марі перевела на спогади про Цюріх, про вечір у концертній залі філармонії і про скрипковий концерт. Я спостерігав за Адріаном, що розмовляв із нею. Вона сиділа між Збройносеном та Швердтфегером, Адріан — навпроти неї, а тітонька добродушно балакала з Геленою і мною. Я добре бачив, що він остерігався, щоб його погляд, спрямований на її обличчя, її очі, не зробився нескромний. Рудольфові сині очі приглядалися до тієї самовіддачі, самоостороги, самовідлякування. Чи не тому Адріан так вихваляв скрипаля перед дівчиною, що хотів трохи втішити його, виправдатися перед ним за своє власне задоволення? Оскільки Марі зі скромності не висловлювала своїх думок про музику, мовилося лише про виконання, і Адріан з притиском заявив, що присутність соліста не завадить йому назвати його гру майстерною, досконалою, просто-таки неперевершеною, а потім додав іще кілька дуже теплих, схвальних слів про загальний розвиток Руді як митця і про його безперечно велике майбутнє.

Той удавав, що не може слухати цього, вигукував: «Та годі тобі! Замовкнеш ти чи ні!» — запевняв, що Адріан страшенно перебільшує, але сам аж паленів з радощів. Звичайно, йому було приємно, що Марі чує цю хвалу, та особливо його тішило те, що вона її чує саме з цих уст, і з вдячності він захоплювався Адріановою манерою висловлювати свої думки. Годо чула й читала про виконання у Празі уривків із «Апокаліпсису» і спитала Адріана про цей його твір. Адріан відмахнувся.

— Не варто говорити про ці побожні гріхи! — сказав він.

Руді аж застогнав із захвату.

— Побожні гріхи! — радісно повторив він. — Ви чули таке? Як він уміє добирати слова! Наш маестро — дивовижна людина!

Кажучи це, він стиснув рукою Адріанове коліно. Він належав до тих людей, яким завжди треба хапати когось за руку, за лікоть, за плече, торкатися й мацати його. Він поводився так і зі мною, навіть із жінками, яким здебільшого це подобалося.

В Обераммергау ми обходили всі його чисті, ошатні вулички й оглянули чудові селянські будинки зі щедро оздобленими дерев'яним різьбленням гребенями та балконами, — оселі апостолів, Спасителя й Богородиці. Потім, коли всі захотіли піднятися ще до каплиці Хресної дороги недалеко від села, я залишив товариство й подався до знайомого мені візництва, щоб замовити сани. Зустрівся я зі своїми шістьма супутниками вже за обідом, у невеличкому ресторані зі скляним, підсвіченим знизу майданчиком для танців, навколо якого стояли столики, — певне, в сезон, а особливо під час ігор, він був переповнений чужоземними гістьми. Тепер, можна сказати, нам на радість, він був майже порожній, крім нас, лише біля двох столиків віддалік від танцювального майданчика сиділи люди: біля одного обідав хворобливий на вигляд добродій з доглядачкою в чернечому вбранні, а біля другого — невеличкий гурт аматорів зимового спорту. На невисокому помості оркестрик із п'яти чоловік грав для гостей салонні п'єси, в перерві між якими музиканти, нікому не на шкоду, довго відпочивали. Репертуар їхній був нікчемний, грали вони мляво й погано, тож після смаженого курчати Руді Швердтфегер не витримав і, достоту як у тій книжці, витягнув з пазухи свою зірку. Він узяв у скрипаля скрипку, покрутив її в руках, подивився, чийого вона виробу, й почав імпровізувати в дуже широкому діапазоні, насмішивши нас тим, що вставив у свою імпровізацію кілька акордів