Читати книгу - "Жінка в пісках"

— А хіба в житті приватного детектива не доводиться хитрувати, змагатися?

— Реклама змагається на найлюдніших центральних вулицях, а приватний детектив, професійний підглядач,— у провулках. І тут, і там іде виснажлива боротьба, але зміст її різний. Характерно, що ти покинув роботу в фірмі того ж дня, коли пішов з дому... І це найважливіше... Адже одне з двох було в чомусь кращим, і ти міг з ним миритися... Ну, а якщо винне не суперництво?.. Як ти гадаєш?.. Ти вважав, що оскільки ти проти ательє, то навіть якби тобі дозволили тут жити, ти все одно не розв’язав би своїх проблем... То було б життя, проблеми якого можна розв’язати лише завдяки перемозі у фірмі...

— Невже я був таким марнославним?

— Щось у тебе болить?

— Зуб зламався.

— Нічого страшного.— Дружина розкрила на грудях брошку, схожу на коробочку, в якій лежали три білі таблетки.— Це моя аптечка... Останнім часом у мене знову страшно болить голова...

Ніби тільки цього й очікуючи, з-за портьєри, задкуючи, показалася дівчина. Коричнева спідничка так щільно облягала її тіло, що здавалося, ніби шви от-от розійдуться... Ажурні, лискучі, мов перли, панчохи... Прямокутний, як у військових, комір... Великі грайливі очі... Перламутрові гудзики на манжетах рукавів... І, нарешті, наповнені по вінця чашки кави. Повернувшись злегка на підборах теж коричневих туфель, вона кинула на мене очима і неквапно, плавно попрямувала до мене. М’язи на її стегнах проглядали так виразно, що здавалось, наче я торкаюсь їх рукою. Я мимоволі захопився майстерністю, з якою дружина скроїла це плаття.

— Може, краще води подати?

— Не треба, вже, здається, біль затих.

За мить болю наче й не було. Дівчина, прикусивши нижню губу, напружено посміхається, але тоді, коли ставить чашки на стіл, здригається і розхлюпує каву. Голосно засміявшись, вона сідає в крісло якраз передо мною. Мабуть, невинність, що допомагає продати свій товар,— це теж мистецтво. Ніби шукаючи у неї підтримки, дружина каже:

— В його кімнаті чисто прибрано, щоб він міг повернутися будь-коли, правда?

Дівчина, безсоромно заглядаючи мені в очі, радісно шепоче:

— Як цікаво... мужчина...

Та все одно я вирішую, що мені нема чого сюди повертатися.

То немов біліє, то немов чорніє — залежно від того, що собі уявляю — висушене сонцем полотно швидкісної автостради... Автомашина мчить із швидкістю дев’яносто кілометрів на годину, на десять кілометрів більшою за дозволену... Мотор деренчить так, немов між лопасті електричного вентилятора встромлено дротину, шини ляскотять, ніби хтось одриває пластир від рани... Все моє тіло просякло шумом, але я нічого не чую, мовби довкола цілковита тиша... В очах відбивається тільки бетонна дорога, що впирається в небо... Ні, це не дорога, а швидкоплинна смужка часу... Я нічого не бачу, тільки відчуваю, як біжить час...

Зовсім не віриться, що десь попереду доведеться платити за проїзд... Не віриться, то й не треба... Ніяк не збагну, чому, власне, я мчу зараз цією дорогою... Вже давно минула та година, коли я мав зайти до контори й зустрітися з шефом... Розмови з клієнткою я теж уникаю... Хіба звідси, де мені не слід бути, можна кудись добратися?.. Порожній час... Безцільно згаяний... Яке марнотратство!.. Натискую щосили на акселератора... Стрілка спідометра повзе й зупиняється на цифрі дев’яносто шість... Вітер починає виривати з рук кермо... Від напруження я майже перетворився в точку... Здається, наче одного дня, якого немає в календарі, я прокинувся в місці, не позначеному ні на якій карті... Якщо цей надмір відчуттів хочете називати втечею, називайте,— мені байдуже... І пірати, що, розпустивши вітрила, випливали в невідомий океан, і розбійники, ховаючись від погоні в безлюдній пустелі, лісах або міських нетрях — всі вони хоч раз десь оберталися на точку... Я — ніхто, і мені не треба співчувати... Бо це так само нерозумно, як людині, що вмирає в пустелі зі спраги, плакати над утоплеником...

Однак, якщо порожній час — це пробудження, то йому на перешкоді відразу стало продовження сну. Будка оплати за проїзд автострадою. Коротке штучне пробудження, і знову довгий сон. Незабаром повертаю назад, до міста. Та чомусь тепер у мене нема того запалу, як перед тим. Може, тому, що мене перегнав червоний спортивний автомобіль, залишивши після себе приглушений свист? Скоріше, мабуть, свідомість того, що повертаюся назад, безнадія, що нічого іншого не залишається, забрали в мене всі сили, і я став схожим на гумовий м’яч, з якого випустили повітря. А може, внаслідок того, що зараз я їду спиною до сонця? Цього разу не дорозі, а небу нема кінця-краю. Синява прослалася по ньому накрохмаленим полотном і тільки де-не-де пливуть хмарки. Ген передо мною на обрії — мабуть, завдяки законам перспективи — скупчуються хмари й небо чорніє. Під тією небесною тінню простяглися вулиці. Ще півгодини тому я не мав наміру до них повертатися, а ось зараз їхні велетенські, вкриті струпами ручиська простягаються мені назустріч. Пірат, що розбив судно об морські рифи, навернений грішник... Невже це тільки міраж?.. Ні, не може цього бути... Адже немає доказів, що покинуті вулиці й вулиці, до яких я повернувся, ті самі... Зміщення, видно, малесеньке, на один мікрон, і, мабуть, тому його важко збагнути... Та навіть між тим, є той мікрон чи ні,— величезна різниця... Якщо раз на тиждень покидати місто й виїжджати на платну автостраду, то за місяць набереться чотири мікрони... за рік — сорок вісім мікронів... а якщо прожити ще тридцять років — тисяча чотириста сорок мікронів, тобто приблизно півтора міліметра... Такого числа можна не побоюватися, бо навіть гора Фудзі руйнується набагато швидше.

Брудна пляма неба поволі розпухає, піднімається вгору й