Читати книгу - "Сини змієногої богині"

Скіфи навіть не переслідували їх.

Не було вже такої потреби.

– Навіщо?… – хитро посміхався Іданфірс на чолі свого війська і мружив променисті очі. – Заєць все зробив, що треба було.

Того дня, побачивши, як скіфи з галасом і безтурботністю, наче ті діти, ловлять на очах у його війська зайця, Дарій зрозумів, що похід він програв. І програв без вирішального бою, якщо не рахувати дрібних сутичок.

Ще день тому, хоч і збирався він повертати коней до Істру, але ні-ні та й вагався, на щось сподівався, на чудо, зрештою, то тепер він уже і не вагався, і не сподівався ні на що! Ясно було одне: ці скіфи дуже похожі на саків, а тому треба пошвидше відходити до Істру! Але як це непомітно зробити на очах у всієї скіфської орди? Адже досить йому зробити хоч один крок на захід, як кочовики крикнуть: «Перси тікають!..» – і тоді почнеться… Ні, не бій, а різанина. Але тікати треба і тікати по змозі непомітно.

Утвердившись у такій думці, він викликав Гобрія і сказав:

– Мені потрібна надійна порада, як нам безпечніше повернути додому. Говори, Гобрій, ти завжди відзначався кмітливістю.

– Царю мій! – Гобрій вирішив говорити всю правду. – Я чув і раніше про неподоланність цього народу, а тут я ще більше переконався у цьому, бачачи, як вони знущаються над нами.

– Так, – згодився цар. – Коли вони ловили зайця на наших очах, вони знущалися з нас.

– Цей народ не можна поневолити, – Гобрій не добирав слів. – Нам треба йти до Істру. І йти негайно. Сьогодні ж. Наприклад, вночі. І йти швидко, щоб скіфи нас не випередили і не знищили міст на Істрі. Той міст – єдине наше спасіння.

– Але як непомітно вийти із табору?

Гобрій на мить задумався.

– Треба по всьому табору розпалити великі багаття, ослів і мулів кинути прив’язаними і голодними. Вони всю ніч кричатимуть, і скіфи думатимуть, що ми в таборі. А ми тим часом до ранку будемо далеко звідси.

– На швидкість руху сподіватися не доводиться, – сказав із жалем цар. – У нас багато піхоти, крім того, поранені і ослабілі… Таких набереться чимало. Як бути, Гобрій?

І Гобрій зрозумів, що цар уже давно надумав, як бути, а питає лише для того, щоб на чиїсь плечі перекласти наслідки за вчинки. Але швидкість – гарантія життя, і Гобрій вирішив моральний бік узяти на себе.

– Великий царю! Рятуючи поранених і ослабілих, ти ризикуєш утратити і гордість свою – гвардію «безсмертних» та кінноту. Без них повертатися у Персію не можна. А різні там піші племена, що є у твоєму війську, можна і лишити. Вдома скажемо, що вони полягли во славу перського меча!

І сказав Дарій:

– Бути по-твоєму! Досі твої поради, мудрий муже, мене виручали, гадаю, вони виручать мене і цього разу. Поранених і ослабілих воїнів, а також піших, втрата яких для нас нічого не варта, залишити у таборі. Їм сказати: цар з відбірним військом здожене скіфів, розіб’є їх і тоді повернеться за ними у табір… А вони хай підтримують усю ніч багаття.

Він тікав, тікав, кидаючи напризволяще ослабілих і поранених. Тікав, але навіть сам собі в тому не зізнавався. «Я не тікаю, – говорив він сам собі. – Я рятую своє військо. Я кидаю кілька тисяч негодящих уже ні на що людей, щоб урятувати десятки і десятки чудових воїнів, які мені ще знадобляться у Персії».

«Я програв цей похід, – говорив він сам собі, – але це не означає, що я слабкіший за скіфського царя. Просто обставини склалися не на мою користь. Агурамазда далеко звідси, він у Персії, тому й не зміг мені допомогти. А тут, над Скіфією, носяться темні сили Ангро-Манью, тут – обитель дайвів. Вони мені й нашкодили. Немає такого полководця, який би хоч раз, та не програв бій. Я не програв бою, я рятую своє військо…»

Але на душі було важко. Він знову і знову думав: а чи було йому коли легко? Ніколи, за всі роки царювання не було йому легко, адже щороку то одна країна повставала проти нього, то інша, то по кілька за раз. І він з незмінним успіхом їх придушував, зачинщиків брав у полон, відрізав їм носи та вуха і садовив їх на палі. Як то було із Фарвартишем, який повстав у Мідії, чи з Чиссатахмою, який повстав у Асагартії, чи як то було із Вахіаздатом, який повстав у Персії, як то було з десятками інших, хто повставав проти нього.

Йому тоді було важко, але він – перемагав. Йому і тепер важко, але перемога від нього далеко, і тому йому зараз так важко, як ще ніколи не було до того. І Агурамазда далеко від нього, і не рятує, як рятував раніше, а всюди – дайви, дайви, злі, підступні, мстиві… Йти звідси геть, пошвидше йти звідси! Хай лишаються в таборі ослабілі й поранені…