Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 1"

В усякому разі, так мені видається. Адже зміст сцени співпадав із тим, що діялося при окрайці лісу наприкінці війни, яка точилася в тій темній історії.

Тут мушу зауважити, що в той час я, хоч і чував від декого з дорослих уривки розповідей про війну нашого непоказного селища (яке, проте, мені, малому, видавалося найважливішим центром країни, світу, ба навіть всесвіту) проти регулярної армії Великої Японської імперії, мабуть, погодився б, коли почув, що то був одночасно бачений сон.

По деякому часі після університету я прочитав дослідницьку роботу, звідки дізнався, що в Північній Італії в XVI–XVII століттях у народі побутувала віра в бенанданте — людей, душа яких нібито чотири рази на рік уночі залишала тіло і линула на пасовиська, щоб там, маючи за зброю лозину, битися з прислужниками диявола.

Тут я наче дістав відповідь на питання, що мучило мене віддавна. То, може, й у нашому селищі ідеться про таку війну уві сні?! Тим більше, що сни (та ще й бачені одночасно усією сільською старшиною) відігравали чималу роль у переказах про ту дивовижну війну…

Незважаючи на це, а може, і саме через це, відтоді я відчув непереборний потяг до цієї темної історії. Історії про дивну війну, при спробі розпитати про яку старші завжди переводили розмову на інше.

З самого дитинства я намагався скласти докупи розрізнені уривки, що їх чув під час балачок дорослих літніми вечорами. Тих переказів, які бабуся, а потім старики призначили мені слухати й переказувати, я, поки не призвичаївся, навіть уникав.

Але тут із власної волі збирав і з’єднував шматки оповіді про химерну війну, захоплюючи раптовими запитаннями обережних старших, які тримали ту загадкову історію під покровом таємниці.

Той самий драматург-ірландець, сусіда по американському університетському гуртожитку, який запитав, чи М/Т, бува, не скорочення від «mountain time», сказав, коли вислухав довгу розповідь про химерну війну:

— Хтозна, може, бабуся змушувала тебе змалку слухати історію і легенди вашого селища не заради них самих, а щоб виплекати в тобі здатність сприйняти й донести до нащадків величний спогад про битву сам на сам із державою.

Вражений до глибини душі, приголомшений, я збентежився і занімів.

А він підбадьорював мене:

— Ваша сільська старшина таки досягла свого. Так що коли я вдома згадуватиму далекого приятеля, війна твого селища проти Великої Японської імперії здаватиметься мені куди реальнішою від численних міжусобних воєн в історії часів Реставрації Мейдзі…

Якось улітку, після сезону дощів, змішана рота японської армії йшла походом через пущу понад берегом річки.

Солдати вели в поводі коней, нав’ючених провіантом.

Цією самою дорогою ішли, тягнучи на волоках, пороблених із розібраного корабля, та несучи на спинах свій нехитрий скарб у новий край, переборюючи заваду по заваді, Руйнівник, його друзі-вигнанці з князівства та дівчата з «піратського острова».

Звичайно, за часів Руйнівника ще не було ні дороги, ні в’ючних коней, отож рота солдатів просувалася незрівнянно легше.

Може, саме тому офіцер, який вів роту, не завважив, що рівень води в річці надто вже низький для таких затяжних дощів (ця таємниця незабаром розкрилася у вкрай моторошний спосіб). І не подумав про можливу небезпеку: адже в разі повені річка затопила б і дорогу, і узбіччя.

Коли рота перетнула долину й заглибилася в ліс, довелося іти дорогою, що повторювала всі закрути річки й бігла її берегом на дні У-подібної ущелини, між порослими лісом схилами. Досить було зсипатися узбіччю дороги, як в ущелині завирувала б каламутна вода.

Проте ротний, можливо, ще й через те, що похід розпочався, коли дощу вже не було, вирішив, що вода в річці якраз досягла найвищого рівня.

І, злегковаживши небезпекою, повів роту солдатів до сільця у верхів’ї.

О ** годині ** хвилин (саме на цьому часі зупинилися годинники в солдатів) на роту обрушилися гуркіт і пітьма. І люди, і коні незчулися, як опинилися серед скаженого каламутного виру.

Врятуватися на узбіччі ніхто не встиг, бо стрімкий потік, що наче прорвав греблю, гнав униз вирвані з корінням деревця й кущі.

До тих, хто рятувався у пониззі від чорного бурхливого потоку, не долинуло ні людського лементу, ні дикого передсмертного іржання коней.

Така густа й розложиста була та пуща.

Чи була повінь, що одним замахом зітерла з лиця землі цілу роту, природним явищем після затяжних дощів?

Ні, не була.

Штаб полку, що стояв у місті, начебто й тримав у таємниці план бойових дій змішаної роти по придушенню антидержавного заколоту в гірському селищі. Але селяни швидко взнали його зміст.

Тому заздалегідь підготовлений контрудар дозволив їм здолати підрозділ армії Великої Японської імперії ще до генерального бою, на підході.

Для цього й використано було прорив води через греблю.

Потік не тільки змив собою змішану роту, а й завдав більшої, ніж від звичайної повені, шкоди селам і містечкам у пониззі.

Чорна вода затопила все пониззя і в селах, і в містечках, що прилягали до неї.

Діти хворіли на пропасницю, досі не відому; багато хто з них помер.

На полях, залитих всуціль чорною водою, земля набула незвичної забарви і ще кілька років була зовсім непридатною для обробітку.

Але і командир полку, і префект намагалися переконати, що ніякої змішаної