Читати книгу - "Король стрільців"

Звичайно таке бувало, що паламар Іван Швець, до якого обов’язків належало помагати о. Йосифові передягатися, задовго порався на господарстві і запізнювався до церкви. Тоді дєдьо Звірко, виводячи голосом «туги і безнадії» тропар глас восьмий про «Злочестивого Юду», шкандибав із крилоса до захристії і там уже, затягуючи фелон на о. Йосифа і підсипаючи вугілля до кадильниці, докінчував співати: «…іже о всіх благий Господи, слава Тобі!»

А дим з кадила, що наповняв церковцю після кожного Євангелія, збивався угору запашним туманом, і нам тоді здавалося, що всі святці в іконостасі пооживали та повиходили з почорнілих рам: ось янголи здіймаються на крилах у піднебесся і сурмлять на славу Господеві, достойні бороди апостолів, пророків, євангелістів розпустилися на вітрі і пливуть разом з облаками. Архангел блиснув мечем і проганяє з раю Адама і Єву, а тут Юда на Тайній Вечері шкірить улесливо обличчя і питає: «Господи, може, це я?..»

І великим жахом стискалися наші серця, коли ми крадькома перелякано зиркали на образ Страшного Суду… Тоді кадильний дим мішався в нашій уяві з клубами чорного диму, що здіймався з дна аду, жовте полум’я бухало з-під казанів, і в примарному їх відблиску так страшно корчились у муках тіла грішників, а ще страшніше витріщалися на нас рогаті та хвостаті чортячі машкари!

А потойбіч преісподної, відгороджені стіною вогню і диму, покриті Божим омофором, стояли ті, праведні, що заслужили собі на ласку бути праворуч Отця, стояли, як живе доповнення панорами Страшного Суду, шептали молитви і били поклони наші бабуні, матері, старші сестри… У присмерку вечірньої години небагато вони відрізнялись від візантійських ікон: їхні обличчя були так само почорнілі та померклі, уста затиснені, очі пригаслі. Від важкого, великопосного говіння і праці понад сили подібні були на торішнє сухе бадилиння, що хилилось і сумно шелестіло при найлегшому подуві вітру…

Суворо говіли тоді, в ті давні часи, хоч і так завжди приходилось недоїдати на переднівку. Мати моя не взяла б У Велику П’ятницю рисочки води до рота, а бабуня говіла, поки не сховали Плащаницю. І хоч нераз упродовж цілого Посту не видно було в хаті кришки хліба, проте у Великий Четвер завжди несли три білі книші на парастас…

«Блажен, разуміваяй на нища і убога, ібо в день лют ізбавит єго Господь».

…Молилися і клали доземні поклони, а в той час знадвору півень піяв для них страшну пересторогу… Вже тоді, може, їхні праведні душі відчували, що це гряде час «катів і кустодіїв», коли праведний Суддя буде проданий на муки суддям лукавим і нечестивим, і всі Його відцураються, навіть улюблений Апостол!

Уже тоді, може, їхні розмолені уста, цілуючи холод каменя, благали в Господа ласки і сили перетривати Великі Страсти нашого народу, вже тоді начертані на таблицях вічности «долі нашої смутним узором…»

«І абіє пітел возгласи…»

У годину страшної проби, що прийшла незабаром, наші батьки і матері, наші сестри і браття в далекому Рідному Краю стояли непродажні по боці Христа, вірніші Його Апостолів.

«Мене завжди хвилюють птиці на вечірньому небі».

З листа з України: «…A вчора відлетіли від нас журавлі. Довго кружляли над селом, ніби жаль було їм покидати нас, а потім довгим ключем подались на південь. Щось це воно ворожить…»

Журавлі відлітали в пізнє надвечір’я або надосвітках. Бувало, вирве тебе із сну якийсь розпачливий крик чи плач, і не збагнеш спросоння чий: скривдженої дитини, побитої собаки чи пропащої душі?.. А за вікном ніч і — осінь. Притулиш лице до шибки, надслухаєш… дивний якийсь рух чути знадвору, ні-то шум незліченних крил у піднебессі, ні-то шарудіння сухих конопель під загатою, ні-то журливу осінню тугу…

Журавлі відлітають.

І тоді раптом розсувається чорна завіса ночі, блиснув прожектор світанку по латочці неба, а на ній — далекий ключ журавлиний, як прощальний помах чиєїсь долоні — кру-кру… Ключ поволі зникає, розпливається, сірий екран неба порожніє, і тоді чуєш, що в тебе всередині щось неначе обривається: ні-то остання строфа вірша, ні-то остання нитка надії, ні-то останнє кохання.

З того, як і коли вони відлітали, в котру пору, чи довго кружляли над селом, чи коротко, як гурмувалися в ключі, сумно чи весело кричали — з того всього люди багато дечого ворожили, передвістували: чи скоро буде зима, чи приїде Михайло на білому коні, чи зародить озимина, буде урожай чи недорід.

Неосяжне небо зі зграями птаства, земля, ліси й луги зо своїм звіриним царством були, як дві сторінки книги Божої Премудрости, з якої народ наш віками вичитував йому тільки ясні закони життя або смерти. Біла ласичка пробігла через гумно до стодоли — ого, рано впаде сніг! Мишва загніздилася у стерні — буде голодний рік. Бузько-чорногуз покинув гніздо на стрісі — ой, лелечко, та не дай Бог пожару!

З ранніх рос, із ластів’яного щебетання, з падаючих зірок, з пугукання сови опівночі ворожили погоду, радість або нещастя в хаті. В розкритій книзі природи не існувало зайвини, незначущости, в ній кожна титла, кожна кома були глибокими символами, знаками вищої сили. Цю книгу читав народ душею, пребагатою в скарби первинної вражливости, інтуїції, поезії. Він, народ, розумів її предвічною своєю мудрістю, успадкованою по предках, тих, із сивої давнини, з мороку тисячоліть…

Та й ще тепер, після всіх воєн і страхіть, що прокотилися над нашою землею, коли червоні плуги переорали її лоно до самої материці,