Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

class="p1" style="">Деякий час мати мовчки дивилася на неї, потім, поклавши на стіл вихудлу руку, тихенько підсунула її ближче до дочки, і, не зустрівши опору, торкнулася до її обличчя й почала пестити їй волосся. Аліса, наче відчувши, що на цей раз мати щира, не противилась, тож стара поволі набралася смілості - перев’язала їй коси, роззула черевики (якщо вони заслуговували на таку назву), напнула їй на плечі якусь суху лахманину,- тиха й покірна, увивалася круг неї, безупинно бурмочучи, і все більше впізнавала у рисах й у виразі її обличчя власне дитя.

- Ви, як бачу, бідуєте, мамо,- зауважила Аліса, посидівши так кілька хвилин і оглянувши комірчину.

- Гірше, ніж бідую, любонько,- відповіла стара.

Вона милувалася на свою дочку й боялась її. Може, замилуваність та зродилася в ній вже давно - ще тоді, коли вона вперше побачила щось таке, як краса, серед мерзоти життєвих злигоднів. Може, острах той викликав натяк на її минуле життя, що допіру прозвучав. В усякому разі, вона стояла перед своєю дитиною принижена й поштива і, схиливши голову, немов благала зглянутись і не дорікати їй більше.

- З чого ви жили?

- Жебрала, доню.

- І цупили потихеньку?

- Інколи, Алі... дуже потрошки. Я стара стала, і полохлива. Часом забирала якісь дрібниці в дітей, але не часто, доню. Більше бродяжила, по околицях, і що знаю, те знаю. Я стежила.

- Стежили? - спитала дочка, пильно подивившись на неї.

- За одною родиною, доню,- пояснила мати, ще приниженіша й покірливіша, ніж досі.

- Якою родиною?

- Т-с-с, донечко. Не сердься, я ж бо робила це з любові до тебе. На спомин про мою бідну дитинку там, за морями.- Вона благально скинула руку, але тут же забрала й приклала до губ.

- Кілька років тому, доню,- вела вона далі, боязко поглядаючи на уважне й суворе обличчя навпроти,- я надибала його дитину,- цілком випадково.

- Чию дитину?

- Не його, Алісонько, не дивися аж так,- не його. Як же вона могла бути його? Ти ж знаєш, що в нього нема дітей.

- То чия ж? Ви сказали: його.

- Т-с-с, Алі! Не лякай мене, доню. Містера Домбі. Тільки містера Домбі. Відтоді, голубонько, я їх часто бачила. І його теж.

Вимовляючи це слово, стара сахнулася і зіщулилась від страху, що дочка її вдарить. Та Аліса, хоч на обличчі її й з’явився несамовитий вираз, не ворухнулася,- тільки все міцніше й міцніше стискала руки на грудях, наче хотіла стримати їх, щоб у засліпленні гнівом, який так раптово пойняв її, не вчинити лиха собі чи комусь.

- Йому й до думки не прийшло, хто я! - посварилася кулаком стара.

- А прийшло б, то й байдуже,- крізь зуби процідила дочка.

- Але ми зустрілися віч у віч,- сказала мати.- Я говорила з ним, а він зі мною. А пішов - я з нього очей не спускала, і скільки ішов по тій довгій алеї, стільки й кляла його душу й тіло, при кожнім кроці.

- А він собі процвітатиме, незважаючи на це.

- Він і процвітає,- відповіла мати.

І замовкла, бо риси обличчя і ціла постать навпроти поперекривлювалися з люті. Груди, здавалось, от-от вибухнуть почуттями, що бушували всередині. Сила, що стримувала їх і не давала їм вирватись, була не менш могутня, ніж сама лють, і не менш виразно свідчила про свавільний, небезпечний характер жінки, котрій та сила належала. Однак сила взяла-таки верх, і по хвилі мовчанки жінка спитала:

- Він одружився?

- Ні, доню.

- І не збирається?

- Скільки знаю,- ні. А от його хазяїн і приятель одружився. О, за цього ми можемо порадіти! За всіх них можемо порадіти! - кричала збуджено стара, обхопившй себе за кощаві рамена.- Нам з того одруження буде тільки радість! Згадай моє слово!

Дочка запитливо глянула на неї.

- Та ти змокла, натомилася, пити-їсти хочеш,- сказала стара, шкандибаючи до буфета.- Тут небагато; і тут...- понишпоривши в кишені, вона кинула на стіл кілька півпенсових монет,-... не більше. А в тебе нема грошей, Алісонько?

Жадібний, пильний, загарливий погляд, яким вона дивилася на дочку при цьому, і продовжувала дивитися, поки та видобувала з-за пазухи недавно одержаний нею, дарунок, говорив про стосунки матері й дитини не менше, ніж сама ця дитина повідала щойно в словах.

- Оце й усе? - спитала мати.

- Більше не маю. Та й то мені дали як милостиню.

- Як милостиню, кажеш? - повторила стара, жадібно перехилившись через стіл, аби глянути на гроші, наче не вірила, що вони й справді лежать в дочки на долоні.- Гм! Шість та шість... дванадцять... та шість... вісімнадцять. Що ж, мусимо використати їх якнайкраще. Піду куплю щось поїсти та випити.

Жвавіше, ніж того можна було сподіватися, дивлячись на неї,- бо літа і злидні, як видавалось, зробили з неї не тільки потворну, а й трухляву бабу,- стара тремтячими руками взялася накладати поношений чепець та загортатися в подерту шаль, і далі несито поглядаючи на гроші в доччиній долоні.

- Що ж то за радість нам буде з того одруження? - спитала дочка.- Ви так і не сказали.

- Радість,- відповіла стара, похапливо чепурячись,- бо нема в нім ні краплі любові, тільки ненависть та пиха, доню. Радість з незгідливості, з гризні поміж ними, пихатими... і з небезпеки - ого-го, Алісо!

- Якої небезпеки?

- Е, що я бачила, те бачила, що знаю, те знаю! - захихотіла мати.- Нехай хтось постережеться. Хай начувається. У моєї доні ще буде гарне товариство.

А похопившись, що доня, яка із щирим подивом дивилася на неї, мимохіть затиснула у жмені гроші, стара, аби швидше допасти до них, додала:

- То я піду куплю щось; піду щось куплю.

І виставила руку, чекаючи на гроші, та доня, глянувши на них, перш ніж віддати, піднесла їх до губ.

- Ти що? Гроші цілуєш? - захихикала стара.- От і я так. Я їх часто цілую. Вони ж такі хороші,- стара любовно притисла свого зчорнілого півпенса до мішкуватого підборіддя,- такі хороші, тільки що копами не ходять!

-