Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

— Неправда, пані, — заперечив Трясогуз. — Саме в цій країні я прожив усе своє життя!

— Ось як? — роблено здивувалася чаклунка. — Ану, ану, повідайте нам, де ж вона, по-вашому, є?

— Як «де»? Нагорі, — тицьнув пальцем угору Трясогуз, — але от де точно, не знаю.

— Невже, — мило засміялася королева, — існує якась країна в товщі каміння і глини?

— Так, існує, — затявся Трясогуз, — але тільки не в товщі, а над нею, на поверхні землі, у Верхньому світі.

— Цікаво-цікаво, а що це таке? І де це — як ви сказали — Білий світ?

— Ой, тільки не треба удавати, нібито ви самі не знаєте, — сказав Бяклі, чинячи опір чаклунському дурману. — Він там, нагорі, звідки видно й небо, й сонце, й зірки. Та ви ж там бували! Там-то ми вас вперше і стрінули.

— Даруйте, пане, — чарівно розсміялася чаклунка (чарівнішого сміху Юстас у житті не чув). — Щось не пригадую, щоб ми з вами раніше зустрічалися. А-а-а, ну так, розумію, розумію… О, як часто ми зустрічаємо найнесподіваніших людей у найнесподіваніших місцях — я маю на увазі, у сні! Але, пане, у кожного свої сни, і ви не можете вимагати, щоб іншим снилися ваші.

— Пані, — твердо мовив принц Ріліан, — адже я вже сказав вашій величності, що я сам із Нарнії. Я син нарнійського короля.

— От і славненько, от і гарненько! — вимовила королева, нібито втішаючи дитину або хворого. — Син короля так син короля, хай навіть сам король! Уявляйте себе на здоров’я хоч принцом, хоч королем, яких завгодно земель…

— Але ми теж були в Нарнії, — обурилася Джил.

Вона злилася, відчуваючи, що чаклунські чари оволодівають нею дедалі сильніше. Хоча, звичайно, вже тільки те, що Джил це відчувала, свідчило, що вона ще не остаточно зачарована.

— А ви, моя красуне, либонь, теж королева Нарнії, — глузливо підхопила чаклунка.

— А от і ні! — Тут Джил схопилася на ноги. — Ми з іншого світу, зовсім іншого!

— Ха-ха, оце так! У вас уява ще багатша, ніж у принца, — по-зміїному шипіла королева. — Скажіть, люба, де цей інший світ? Цікаво, цікаво, які ж це кораблі чи колісниці переносять вас із одного світу в інший?

На мить у голові Джил промайнули тисячі спогадів: і Експериментальна школа, і Адель Бестолоччі, і рідний дім, і радіо, і кіно, й автомобілі, і літаки, і продовольчі картки, і черги по хліб. Але все це було десь далеко, неначе в тумані…

Королева провела рукою по струнах… Ділінь! Ділінь! Ділінь! — заспівала мандоліна. І Джил раптом забула, як ці речі називаються в нашому світі. Цього разу їй навіть у голову не зайшло, що вона зачаровується, тому що дія чаклунства була в самому розпалі. Та воно й зрозуміло: що більше піддаєшся чарам, то менше їх помічаєш. І несподівано для себе самої вона почула, як каже:

— Проте, це сон, усього лише сон… — (І їй одразу стало так легко на серці.)

— Усього лише сон, — луною відгукнулася чаклунка, як і раніше натринькуючи на мандоліні.

— Тільки сон, — погодилася Джил.

— Не було ніякого іншого світу, — уточнила чаклунка.

— Так, не було, — бубоніли слідом за нею Джил і Бяклі.

— Немає жодних інших світів — є тільки мій, — тягнула ту саму пісеньку чаклунка.

— Немає інших світів, тільки твій, — слухняно повторили діти.

Та Трясогуз, напружуючись щосили, не здавався:

— Ніяк не зрозумію, про що ви тут говорите? — промовив він. — Щоб я забув про Нарнію? Та ні за що на світі! Теленькайте, теленькайте на своїй мандоліні, поки у вас руки не відсохнуть! Нічогісінько у вас не вийде! Я нізащо не забуду наш світ, хоч і не здивуюся, якщо його більше не побачу. Навіть якщо ви загасили сонце. Я знаю, що він є, я там бував. Я бачив небо, усипане зірками. Я бачив, як на світанку над морем встає сонце. Я бачив, як увечері воно ховається за гори. І я бачив його ополудні, в зеніті, коли воно таке яскраве, що очам боляче дивитися…

Слова простоквака змусили всіх прокинутися, і діти з принцом знову задихали легко й поглянули одне на одного, неначе народилися заново.

— Безперечно, Білий світ існує, — вигукнув принц, — не сумнівайтеся! Благослови тебе Аслан, наш хоробрий простокваку! Ми спали ці декілька хвилин. Як же ми могли забути про Білий світ! Адже ми всі бачили, як світить сонце!

— Ще б пак, — пожвавішав Бяклі. — Який ти, Трясогузе, молодець! Ти єдиний із нас, хто не втратив голову.

І тут знову заговорила чаклунка, точніше вона затуркотіла, як туркоче голубка на високих в’язах у старому парку о третій годині пополудні дрімотної літньої пори. Її голосок протуркотів:

— Ах, що таке с-о-о-н-ц-е, про яке ви говорите без кінця? Це, напевно, від слова «сон»? Невже воно що-небудь означає?

— Так, означає, — нетерпляче вигукнув Бяклі.

— Тоді розкажіть, будь ласка, яке воно, — попросила чаклунка, перебираючи струни — телень! телень! телень!

— Будь ласка, ваша світлість, — відповів принц, і тон його був холодний і підкреслено чемний. — Ось перед вами лампа. Вона кругла, жовта й освітлює всю кімнату. І найчастіше висить на стелі. Так от, те, що ми називаємо сонцем, як лампа, тільки більше та яскравіше. Воно освітлює весь Білий світ і висить на небі.

— На чому, на чому висить, пане? — удала нерозуміння чаклунка й, поки всі обмізковували, як же їй відповісти, додала, залившись переливчасто, наче срібний дзвіночок: — Бачите? Коли ви тверезо намагаєтеся уявити, що таке сонце, ви не можете розповісти мені! Усе, на що ви здатні, так це порівняти його з лампою. Ваше сонце — це сон, мари, і в цьому вашому сні немає нічого такого, що не було б узяте від лампи. Лампа — це лампа. Її можна помацати. А сонце — лише плід фантазії, дитяча казочка!

— Атож, тепер мені все зрозуміло, — протягнула Джил безпорадно. — Напевно, це так. — І, коли вона промовляла ці слова, їй здавалося, що вона говорить дуже розсудливо.

Поволі та тужливо відьма повторила:

— Сонця немає.

І ніхто нічого на це не заперечив. І вона повторила знову, ще солодшим голоском:

— Сонця немає.

Помовчавши, нібито намагаючись зібратися з думками, усі четверо відгукнулися:

— Так, сонця немає. — І всім після цього стало так легко на серці.

— Сонця ніколи й не було, — додала чаклунка.

— Не було, — вторили принц, простоквак та діти.

Останні кілька хвилин