Читати книгу - "Свобода"

рейковими шпалами. Внизу, в малярійному яру, поблизу залишків розтрощеного візка, витончений кузен Волтера з Чикаго, на ім’я Лейф, розповідав йому інформативні й жахливі байки з життя околиць великого міста; найбільш незабутньою та жахливою для Волтера була історія про восьмикласника з міста Оук-Парк: той, залишившись наодинці з дівчиною, повністю роздягнувся, а потім, не знаючи, що слід робити далі, обмочив їй ноги. Оскільки кузени Волтера з міста значно більше походили на нього, ніж рідні брати, ці перші літа виявилися найщасливішими в його дитинстві. Кожен новий день приносив нові пригоди й казуси: укуси шершнів, напади судом, саморобні ракети, які так і не злетіли, страшні випадки ковтання отруйного плюща, рятування від утоплення в озері в останню мить. Пізно ввечері, коли потік транспорту зменшувався, сосни біля офісу справді починали шепотіти.

Однак дуже скоро дружини Берґландів об’єдналися і сказали своє вагоме «зась!», поклавши край цим візитам. Для Джина це стало ще одним свідченням того, що брати дивляться на нього згори вниз, вважають себе занадто шикарними для того, щоб жити у його мотелі, і взагалі належать до того привілейованого класу американців, лаяти і відштовхувати який останнім часом стало для нього чистим задоволенням. Він почав робити з Волтера посміховисько просто тому, що Волтерові подобалися міські кузени і він сумував за ними. Сподіваючись зробити Волтера не таким схожим на них, Джин призначив своєму начитаному синові найбрудніші й найбільш принизливі завдання в мотелі! Волтер віддирав фарбу, видаляв плями від крові й сперми з килимів і використовував дріт з вішалок для того, щоб вишкрібати слиз і волосся, що розкладалося, з водостоку у ванних кімнатах. Коли постоялець залишав після себе туалет, особливо сильно заплямований слідами діареї, а Дороті не було поруч, щоб узяти це завдання на себе, Джин брав із собою всіх трьох синів, вів їх до туалету, аби вони подивилися на цей жах, а потім, підбурюючи братів Волтера сміятися з того бідолахи, якому доведеться все прибирати, залишав Волтера самого, щоб той усе вимив. При цьому батько казав: «Це піде йому на користь!» І брати підхоплювали: «Так, це дуже корисно для нього!» А коли Дороті якимось чином дізнавалась про цей випадок і починала докоряти чоловікові, Джин просто сидів, палив і посміхався, отримуючи Особливе задоволення, вбираючи її гнів і не реагуючи, — і дуже пишався тим, що ніколи не піднімає на свою дружину ані голос, ані руку. «А-а-а-а, Дороті, облиш, — зазвичай казав він. — Робота піде йому на користь. Вона навчить його не сприймати себе занадто поважно».

Схоже, що вся ворожість, яку Джин міг би направити на свою дружин), котра свого часу закінчила коледж, але не робив цього через побоювання стати таким, як Айнар, знайшла собі більш прийнятну ціль у вигляді його середнього сина, який (і Дороті це також помітила) виявився достатньо сильним для того, щоб терпіти таке ставлення до себе. І Дороті проявила передбачливість. Коли дивитися на ситуацію з точки зору найближчого майбутнього, то Джин ставився до Волтера дуже несправедливо; але коли зазирнути трохи далі, то стане зрозумілим: її син досягне успіху, в той час як її чоловік ніколи вже нічого не досягне. А сам Волтер, без жодних дорікань виконуючи брудну роботу, яку давав йому батько, відмовляючись плакатися чи скаржитися Дороті, демонстрував батькові, що може побити його навіть на його власному полі. Щовечірня нездатність Джина вписатися в повороти власних коридорів, дитяча істеричність, коли в нього раптом закінчувались цигарки, рефлективне обливання брудом успішних людей... коли б Волтер не був безперервно зайнятий ненавистю до батька, він міг би навіть пожаліти останнього: А в житті Джина мало що було гіршим за перетворення на об’єкт жалості.

Коли Волтерові виповнилося років дев’ять чи десять, він повісив написану від руки табличку «Палити Заборонено» на двері кімнати, де він мешкав разом із молодшим братом Брентом, якому цигарки Джина сильно шкодили. Заради себе Волтер на таке ніколи б не пішов: він скоріше дозволив би Джину пускати дим просто собі в очі, аніж подарував би йому задоволення знати, що середній син почав скаржитися. Джин, у свою чергу, у відносинах з Волтером не почувався достатньо упевненим, щоб просто зірвати цю табличку. І тому він задовольнився тим, що почав глузувати.

— А що, коли твій маленький братик захоче викурити цигарку серед ночі? Ти примусиш його виходити на нічний холод?

— Через завелику кількість диму він уже ледь дихає вночі, — відповів Волтер.

— Уперше про таке чую.

— Ти ж разом із ним не живеш, от і не знаєш.

— Я про що: ти ж цю табличку причепив задля вас обох, так, але що на це каже Брент? Адже він також живе у тій кімнаті!

— Йому шість років, — зітхнув Волтер.

— Джине, гадаю, у Брента може бути алергія на сигаретний дим, — втрутилася Дорогі.

— А я гадаю, що просто у Волтера алергія на мене.

— Ми просто не хочемо, аби хтось палив у нашій кімнаті, і все, — уперто заявив Волтер. — Можеш палити по інший бік дверей, але не в кімнаті.

— Не розумію, яка різниця в тому, з якого боку дверей знаходиться моя цигарка.

— Це просто нове правило для нашої кімнати.

— Отже, тепер правила в цьому домі встановлюєш ти?

— У нашій кімнаті — так, я, — кивнув Волтер.

Джин уже збирався сказати щось образливе, коли раптом на обличчі в нього з’явився втомлений вираз. Він мовчки похитав головою і продемонстрував криву уперту посмішку, якою завжди відповідав на обстоювання влади. Можливо, у Брентовій алергії він уже побачив давноочікуваний привід для того, щоб пристроїти до мотелю «вітальню», де він міг би палити у своє задоволення, куди б приходили його друзі й віддавали належне випивці. Дорогі справедливо передбачала, що така вітальня стане його кінцем.

Великою втіхою в дитинстві Волтера, окрім школи, була родина його матері. Батько її працював лікарем у маленькому містечку, а серед її братів, сестер, тіток і дядьків були університетські професори, подружжя колишніх акторів водевілів, художник-аматор, два бібліотекарі та кілька холостяків, можливо, гомосексуалістів. Родичі Дорогі з Твін-Сітіз запрошували Волтера на вражаюче цікаві вихідні, які вони проводили в музеях, концертних залах і театрах; ті, хто все ще жив у «Залізному Поясі», організовували розгонисті літні пікніки й святкові домашні вечірки. Вони полюбляли грати в шаради й давні ігри в карти, такі як канаста; в їхніх домах стояли роялі,