Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

— Камілло, не будь дурнем. Говори!

Я втупився в підлогу, відчуваючи, як усередині знову починає підійматися весь той біль і лють.

— Вона… — я нарешті видавив із себе. — Вона хоче розійтися. Та, бляха, вона кинула мене вже!

Кірін на секунду мовчав, а його очі звузились.

— Вікторія? — я кивнув. — Але чому?

— Бо їй усе це набридло, — мій голос був сповнений гіркоти. — Бо я її дратую. Бо я… бо я ніхто для неї!

Кірін стиснув моє плече, намагаючись привернути мою увагу.

— Камілло, ти — не ніхто. Але ти точно поводишся, як ідіот. Якщо ти хочеш усе це виправити, ти маєш поговорити з нею, зрозумів?

— Вона не хоче говорити, — зірвався я, піднявши на нього очі. — Вона хоче зникнути. Вона вже зникла. Я дзвонив їй купу разів, а у відповідь лише дратівливі «ту-ту-ту». Супер, скажи?

— Тоді борись, чорт забирай! — різко відповів він. — Це ж ти, чи вже точно в лайно перетворився? Борись за те, що тобі важливо.

Його слова боляче вдарили по мені, але разом із тим вони змусили мене замислитися. Я стояв мовчки, втупившись у порожнечу перед собою. Слова Кіріна боляче врізалися у свідомість, але водночас розпалювали щось усередині — той самий вогонь, який вів мене до перемог на корті. Я завжди боровся до кінця, завжди. Але зараз… зараз я відчував себе ніби на межі поразки.

— Борись? — нарешті прохрипів я, гірко посміхнувшись. — А як, Кіріне? Як боротися за людину, яка вирішила, що ти їй більше не потрібен? Я навіть не розумію, чому вона це зробила!

Кірін зітхнув, склав руки перед собою й відійшов убік, ніби намагаючись знайти правильні слова.

— Ти серйозно думаєш, що Вікторія просто так взяла і вирішила піти? — його голос став спокійнішим, утім не менш наполегливим. — Я бачив, як вона дивиться на тебе, чув, як говорить про тебе. Це точно не та жінка, яка так просто розриває зв’язок. Щось сталося, і ти про це не знаєш. Я впевнений у цьому.

Я мовчав. Гнів поступово змінювався важким осадом у грудях. Щось… сталося. І я не помітив цього раніше...

— Поговори з нею. Дізнайся, що насправді відбувається. Не напивайся до нестями, не лякай бабусю, не втікай у себе! — Кірін підійшов ближче, поклавши руку мені на плече. — Якщо ти справді кохаєш її, ти повинен це зробити.

Його слова тиснули на мене, але цього разу вже не дратували. Я відчував, як у грудях поступово починає розгоратися знайоме відчуття — бажання боротися, бажання розібратися.

— А якщо… — я затнувся, відчуваючи, як горло стискається. — Якщо вона вже вирішила все для себе?

Кірін похитав головою.

— Ти не дізнаєшся, поки не запитаєш. І краще зроби це швидше.

— Ти мені допоможеш? — несподівано запитав я, видихаючи.

— Все що скажеш, братику, — він сильніше стиснув мої плечі, посміхнувшись. — Я залишусь сьогодні в тебе, аби точно перевірити, що ти не нап’єшся, як остання свиня.

— Тоді, — я посміхнувся, повертаючись назад до столу, та взяв пляшку в руки. — Давай разом?

— О-ох, — він похитав головою, закотивши очі. — Але трішки.

Я повільно провів рукою по обличчю, ніби стираючи залишки втоми й зібраних за ніч думок. Легка пульсація в скронях нагадувала про випитий алкоголь та нескінченні роздуми про Вікторію. Але часу на відпочинок не було. Я переступив поріг тренувального табору, і одразу помітив знайому постать тренера, який, здається, ось-ось вибухне від злості. Його голос лунав на всю залу, розсікаючи повітря гнівними словами. Що ж.. сьогодні хтось не в дусі.

— Ви, бляха, подуріли там всі?! — різко закричав він, розмахуючи руками так, що його голос відлунював у стінах. — Як це він вирішив? Це що, йому забавки якісь, чи що?!

Його обличчя почервоніло, а в жилах, здавалося, закипала кров. Перед ним стояв молодий чоловік у дорогому костюмі, з холодною усмішкою й поглядом, що говорив більше, ніж будь-які слова. Я машинально поставив свою спортивну сумку біля ніг і уважно спостерігав за ними.

— Щось сталось? — тихо, але чітко запитав я, відчуваючи напруження в повітрі.

Незнайомець різко повернув голову в мій бік, і його очі вп’ялися в мене, наче він давно чекав цієї миті.

— Камілло Бореллі? — запитав він із напускною ввічливістю, хоча було очевидно, що він і так знає відповідь.

— Так, — коротко відповів я, відчуваючи, як напруга повільно зростає. Мій погляд ковзнув до тренера, в якого аж дуже була стиснута щелепа.

— Мене прислали до вас «LA STELLA», — голос незнайомця звучав спокійно, проте в ньому вчувалась нотка зверхності. — Вони хочуть відновити ваш контракт на співпрацю. Впевнений, що з нами ви значно швидше здобудете перемогу у фіналі й поїдете в Париж на світові змагання.

Його слова прозвучали настільки несподівано, що я спочатку навіть не зрозумів їхнього змісту.

— А типу без вас він цього не зможе зробити, так?! — розлютився тренер, гримнувши кулаком по найближчому столику. — Хрінові біси! Ви раніше кинули його, а тепер назад лізете?! Вас знову прислав Валеріо?! Зізнавайтесь, скоти!