Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

— Добрий день, — привітався я до чоловіка. — Я до директора. Давиде Демидовичу, це ви?

Чоловічок на мить повернув до мене гостреньке лице, креснув по мені очима, знов одвернувся, квапливо пробурмотів:

— Ні, ні, директора немає! Немає і невідомо, коли буде. Тут я вам нічого не скажу.

Звичайно ж Положай постарів і мовби зсохся за ці роки, але це був він, Давид Демидович, хитрий дядько, що став, мабуть, ще хитрішим. Я пройшов до вікна, підджунив ногою ще одну табуретку, яка була в „кабінеті“, сів на неї, розстебнув шинелю, зітхнув:

— Давиде Демидовичу, я ж вас упізнав, не треба мене дурити. Мене ви, звичайно, впізнати не могли, та й не дивно: десять років, як ми бачилися. Я Сміян Микола Федорович із Зашматківки.

Положай скосив на мене насторожене око, ще не вірив, а раптом якийсь черговий перевіряльник з району придурюється зашматківським хлопцем.

— Сміян? — недовірливо перепитав він. — Це ж з яких Сміянів?

— Та з яких же? Ви ж прекрасно знаєте, що Сміяни на всю Зашматківку тільки одні. Батько мій був головою першого колгоспу. Загинув у тридцять п’ятому. Обеліск йому стоїть.

— Це ти про Федора Сміяна? Знав я його. Геройський був чоловік. А ти ж йому хто?

— А я син. Микола. Ваш довоєнний учень. Випускник ваших курсів трактористів. Ви ж мене ще так тоді хвалили. Та ось посвідчення, вами підписане. Все в нас згоріло, а це мати якось врятувала. Було за іконою Миколи-чудотворця. Ікону мати вихопила з вогню, а з нею й папери. Може, я й живий зостався завдяки оцьому посвідченню. Охранна грамота від смерті. Гляньте, Давиде Демидовичу, це ж ваш підпис?

Положай перехилив голову, зиркнув на пожовклий папірець, знов посунувся до грубки.

— Могло бути, — пробурмотів він, — все могло бути. А тут ось у нас холодно, як у льоднику. Соломою дівчата мені грубку пробздикують, а воно не гріє ж нічого! В майстернях — теж хоч собак ганяй. Так ти оце Сміяна Федора син?

— Син.

Він нарешті облишив своє хитрування, повернувся до мене обличчям, прибрав директорську позу край благенького столика, переміряв мене поглядом з голови до ніг.

— З фронту?

— Де вже той фронт!

— А таки ж було?

— Та було.

— Герой, герой! Весь в орденах. Ну, а в мене тільки медаль за доблесний труд у Вітчизняну, значить, А могло б і медалі не бути, бо й мене б могло не бути. Ви геройствували, геройствувати воно як? — Пан або пропав. А ти спробуй кувати й виковувати оте геройство і саму, значить, перемогу, спробуй, а тоді й кажи. Як почалася війна, директора нашого Онуфрієнка, ти ж його знаєш, зразу й забрали в танкісти, а техніку всю підчистили під мітьолку. Зостався один хетезюк поламаний та хура залізяччя, а мені кажуть: „Приймай директорство!“ А приймати нічого. Я нестроєвий, в армію мене не беруть, МТС, як такої, не існує, а мені, значить, приймай директорство і організовуй евакуацію в глибокий тил. Ну, поворожили ми над хетезюком, склали на причеп якесь там годяще залізяччя, сіли, поїхали. Добралися до Ворскли, а там міст фашисти спалили, тепер перекинули понтон, і по тому понтону суне вся наша воєнна техніка, яка там є. Відступають, одне слово, або ж — ноги на плечі і гайда. Стоїть перед тим понтоном отакий герой, як оце ти, правда, ще без орденів, бо де ж тоді орденів було набрати, в одній руці пістолет, в другій автомат, і жене кого куди хоче. Тицьнулися ми з своїм мирним обозом, він як визвіриться: „Куди прете! Хочете мені своїм одороблом понтон вивести з строю? Назад! Осади, мать-перемать!“. Я до нього, так, мовляв, і так, мирна техніка, кувати зброю перемоги, а він і слухати не хоче: з такими колесами не пущу, мать-перемать, в бога, в сонце, в ангелів і в архангелів!..

Звернули ми в шелюги, дістали хлопці ключі, почали відгвинчувати залізні шпори на колесах. Гвинтили цілий день, стали задні колеса в нашого хетезюка гладенькі, як маховики в дизеля, присунулися до понтона, той капітан глянув, змилостивився: „Котіть, та щоб мені потихеньку, бо накажу скинути в річку!“ А там і скидати нікуди: курці по коліна. Перескочили ми через Ворскло, а на тім боці піски — по самі вуха загрузнеш, а тут німець налетів, бомби так і сюркають. Я кричу трактористові: „Газуй!“, він газує, а колеса ж голі, без шпор, крутяться на одному місці, буксують, ні тпру, ні ну. Ще повезло хоч— не попало в нас бомбою. Тільки тобі фашист одлетів, прискакує з того боку „емка“, а в ній чини з шпалами в петлицях, машина засіла в піску, чини повискакували з неї, побачили нас: „Ей, ви! А ну ж підіпхніть!“. Випхали ми їх на тверде, їм би сісти та їхати, так один присікався до мене: „А ти чого тут стирчиш? Фашистів ждеш, щоб їм нашу техніку передати?“ Я йому про капітана, про понтон і про шпори на колесах, а він кобуру розстібає, пальці йому танцюють, губи посиніли: „Під трибунал! Розстріляю!“

Жінки наші набігли, обаранили його, якось минулося. А так би то й кісточок не позбирав од тих ваших героїв. У глибокому тилу теж не мед був, не те що вам на фронті.

— Не те, — сказав я. — Мені доводилося лікуватися в тилових госпіталях, бачив.

— От, от, — зрадів Положай, — а я, значить, кому не кажу, — не вірять! А ти ж оце як? Де і що?

— Прийшов проситися на роботу, — сказав я.

— На роботу? Яка в нас робота для такого героя? Тобі, коли що, в район, на керівну.

— Ні, саме до вас. На трактор. Ось же посвідчення, яке ви підписали. В училищі я теж вивчав техніку, на фронті мав добрячу практику, та головне — ваше посвідчення…

— Посвідчення воно справді,— знов закрутив очима Положай, запідозрюючи щось лихе, — а тільки як же це отак — ні з того, ні з сього і на трактор?

— Хочу приєднати свої трудові зусилля… Ну, і так далі…

Положай довго мовчав, совався на табуретці, вірив і не вірив, прикусив нижню губу, стрельнув на мене очима:

— А документи?

Я здивувався:

— Які вам документи? Пашпорт, військовий квиток, орденські книжки? Все є.

— А листок обліку кадрів? — випалив Давид Демидович.

Я не розгубився.

— Листок? Можна й листок. Та тільки ж