Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

коли інші йшли на якісь розваги, якими, як я знав, Андре залюбки жертвувала задля мене і якими зрештою пожертвувала б і з нехіттю, з великодушності, аби ніхто, та й вона сама, не подумав, що вона дорожить якимись там світськими розривками. Я не хотів викликати в Альбертини ревнощі тим, що Андре всі вечори проводила тільки зі мною, — я прагнув лише піднести себе в її очах чи бодай не принизити себе, освідчившись про кохання їй, а не Андре. Не мовив я про це й Андре з обави, як би вона не переказала все Альбертині. Коли ми гомоніли з Андре про неї, я вдавав себе холодним, але, по-моєму, її не так ошукувала моя холодність, як мене її позірна легковірність. Вона прикидалася, що вірить у мою байдужість до Альбертини і що прагне якнайтісніше зблизити Альбертину й мене. Правдоподібніше інше: вона сумнівалася в моїй байдужості й не хотіла мого зближення з Альбертиною. Я переконував Андре, що аж ніяк не захоплений її приятелькою, а сам думав лише про те, як би його ближче зійтися з пані Бонтан, яка приїхала сюди на кілька днів і оселилася в околицях Бальбека і в якої Альбертина мала гостити три дні. Звичайно, я це потаїв від Андре; коли ж заговорив з нею про Альбертинину рідню, то розігрував цілковите безприхилля. Чіткі відповіді Андре ніби свідчили, що вона не піддає сумнівам моєї щирости. Чому ж тоді одного разу злетіло з її уст: «А я саме бачилася з Альбертининою тіткою»? Звичайно, вона не додала: «Я вгадала з ваших нібито випадкових слів, що ви тільки й думаєте, як би його підсипатися до Альбертининої тітки». Але, мабуть, з цією думкою, якою Андре ділитися зі мною не стала, в и голові спліталося слівце «саме». Це слово було з того ґатунку, що й деякі погляди, деякі жести, позбавлені логічного, раціонального зерна, яке діє на свідомість співрозмовника, а проте здатні доносити своє правдиве значення, — так людське слово, в телефоні обертаючись в електрику, знову робиться словом на те, аби його почули. Домагаючись, аби Андре викинула з голови думку, ніби я цікавлюся пані Бонтан, я нині відгукувався про неї не просто недбало, а недоброзичливо: мовляв, я знаю цю вар'ятку й обходжу її десятою вулицею. Насправді ж я намагався зустрітися з нею.

Я в'язнув до Ельстіра, але потай від інших, аби він побалакав з нею і звів нас. Він пообіцяв познайомити мене з нею, але не без подиву, бо зневажав її як інтриганку і банальну інтересантку. Зваживши на те, що як я зійдуся з пані Бонтан, рано чи пізно Андре знатиме про це, я подумав, що ліпше довести це до її відома загодя. «Чого всіляко цураєшся, на те й напорешся, — сказав я. — Що може бути нудніше за зустріч із пані Бонтан, але мені цього не уникнути, Ельстір запрошує її та мене». — «Я в цьому не сумнівалася ані на хвильку!» — вигукнула Андре з гіркотою, і її потьмарені досадою очі вп'ялися кудись у простору. Слова Андре дуже неточно передавали її думку, яку коротко можна було б викласти так: «Я бачу, що ви кохаєте Альбертину й зі шкури пнетесь, аби пролізти в її родину». А проте то були безформні, хоч їх і давалося зліпити знов докупи, друзки тієї думки, на яку я наразився і яку, всупір бажанню Андре, тим самим висадив у повітря. В цих словах Андре, так само як і в «саме», найважливіший був підтекст, себто це були такі слова, які (на відміну від слів, сказаних навпрошки) будять у нас пошану чи недовіру, сварять нас із кимось.

Якщо Андре не повірила мені, коли я сказав, що до Альбертининої рідні мені байдуже, значить, вона думала, що я кохаю Альбертину. І, мабуть, це їй радощів не додало.

Зазвичай мої побачення з її приятелькою відбувалися при Андре. Але іноді я бачився з Альбертиною на самоті, і таких побачень я ждав нетерпляче, але вони нічого підбадьорливого мені не приносили, жодне з них не стало зламним, і я щоразу вповав на наступне побачення, але й воно приносило розчарування; так спадали ці гребені один по одному, наче прибій, і давали місце іншим.

Десь через місяць потому як ми гуляли в мотузочок, мені сказано, що завтра вранці Альбертина виїжджає на два дні до пані Бонтан з першим потягом і, щоб не будити подруг, у яких вона мешкає, переночує у Ґранд-отелі, звідки іде на вокзал омнібус. Я сказав про це Андре. «Щось мені не віриться, — кисло відповіла Андре. — Зрештою, це вам не стане у пригоді, я певна, що Альбертина не захоче з вами побачитися, якщо прийде до готелю сама. Це протизаконно, — додала Андре, послуговуючись визначенням, яке вона з деякого часу дуже любила уживати в значенні «непристойно». — Я кажу це так певно, бо добре знаю Альбертинині погляди. Особисто мені байдуже, побачитеся ви чи не побачитеся. Моя хата скраю».

До нас пристав Октав і, випереджаючи запитання, сказав Андре, скільки очок він набрав учора на Гольфі, потім надійшла Альбертина, для якої її чортик правив за якийсь рожанець. Завдяки чортикові їй було не нудно провести кілька годин на самоті. Коли вона до нас прилучилася, мою увагу привернув задерикуватий кінчик її носа, про який я останні дні, згадуючи Альбертину, зовсім не думав; пукатість її чола під чорним волоссям ніяк не пов'язувалася — і це вже не вперше — з тим невиразним уявленням, яке у мене від нього збереглося, а його білота так і брала на себе мої очі; обтрушуючи порох спогадів, Альбертина воскресала переді мною.

Гольф привчає до розваг самотніх. Чортик, звісно, теж. Одначе, прилучившись до нас, Альбертина грала й далі, підтримуючи розмову, — так дама, розважаючи гостей, не перестає плести на дротах. «Подейкують, — звернулася вона до Октава, — маркіза де Вільпарізіс поскаржилася вашому батькові (і в цих словах я зразу вхопив звичні для неї нотки; щоразу, коли я нібито переконувався, що забув ці нотки, я зараз же пригадував, що за ними вже були зринали переді мною французьке личко Альбертинине і рішучий її погляд. Я міг би бути сліпим і все-таки чудово знати, що вона моторна і що є в ній щось провінційне; і моторність і провінційність лунали в її голосі й прозирали в кінчику носа. Одне було варте іншого,