Читати книгу - "Ходіння по муках"

його не призначили послом… Осел!.. Не встиг перевести валюту за кордон, тепер голодує, як сучий син. Еге ж, Даріє Дмитрівно, треба йти в ногу з новою епохою… Антошка Арнольдов загинув тому, що завів шикарну квартиру на Кірочній, золочені меблі, кофейники, сто пар черевиків. Палити, ламати, рвати на клапті всі забобони. Абсолютна, звірина, первісна свобода — от! Іншого такого часу не трапиться… І ми здійснимо велику спробу. Всі, хто тягнеться до міщанського добробуту, — загинуть… Ми їх розчавимо… Людина — це нічим не обмежене бажання… — Він притишив голос, прихилившись до Дашиного вуха: — Більшовики — лайно… Вони тільки тиждень були хороші, в Жовтні… І зразу потягли на державність. Росія завжди була анархічною країною, російський мужик — природний анархіст. Більшовики хочуть перетворити Росію на фабрику, — дурниця. Не вдасться. У нас Махно… Перед ним Петро Великий — щеня… Махно на півдні, Мамонт Дальський і Жадов у Москві… З двох кінців запалимо. Сьогодні вночі я вас поведу в деякі місця, самі побачите, який розмах… Згода? Ходімо?

Ось уже кілька хвилин, як за сусідній столик сів блідий молодий чоловік з гострою борідкою. Через пенсне пильно, з-за газети, він дивився на Дашу. Приголомшена фантазією Жирова, вона не пробувала протестувати: в хмарах тютюнового диму, здавалось їй, народжувались, як блискавка, ці неймовірні задуми, плавали чудні обличчя з затисненими в зубах цигарками і розширеними зіницями… Що вона могла заперечити? Пропищала б жалібно про те, що її серденько тремтить перед цими спробами, — і, звичайно, в гуркоті диявольського реготу, гутюкання, гоготання потонув би її писк.

Очі чоловіка з гострою борідкою все настирливіше обмацували її. Вона побачила в його яскраво-червоному галстуку маленький металевий череп, — шпильку, — догадалась, що це той, з ким їй треба зустрітися, підвелась була, але він коротко крутнув головою, наказуючи сидіти на місці. Даша наморщилась, міркуючи. Він показав очима на Жирова. Вона зрозуміла і попросила Жирова принести їй чогось поїсти. Тоді чоловік з борідкою підійшов до її стола і сказав, не розтуляючи губів:

— З богом, в добру путь.

Даша розкрила сумочку й показала половину трикутника. Він приклав її до другої половини, розірвав їх на дрібні клаптики.

— Звідки ви знаєте Жирова? — спитав він швидко.

— Давно, з Петербурга.

— Це нас влаштовує. Треба, щоб вас вважали з їх компанії. Погоджуйтесь на все, що він запропонує, А завтра, — запам’ятайте, — в цей самий час ви прийдете до пам’ятника Гоголю на Пречистенський бульвар. Де ви ночуєте?

— Не знаю.

— Цю ніч перебудете де хочете… Ідіть з Жировим…

— Я страшенно стомилась. — У Даші очі наповнились слізьми, затремтіли руки, але, глянувши йому в недобре обличчя, на шпильку з черепом, вона покірливо опустила очі.

— Пам’ятайте — абсолютна конспірація. Якщо проговоритесь, хоч би ненавмисне, — час бойовий — вас доведеться усунути…

Він підкреслив це слово. У Даші підігнулись пальці на ногах. До стола протовплювався Жиров з двома тарілками. Чоловік із шпилькою підійшов до нього, кривлячи посмішкою тонкого рота, і Даша почула, як він сказав:

— Гарненька дівчинка. Хто така?

— Ну, це ти, знаєш, облиш, Юрка, не для тебе приготовлена. — Усміхаючись чи то погрожуючи, Жиров показав йому навздогін уламки зубів і поставив перед Данією чорний хліб, сосиски і склянку з коричневою бурдою. — То як же, сьогодні ввечері ви вільні?

— Однаково, — відповіла Даша, з болісною насолодою відкушуючи сосиску.

Жиров запропонував піти до нього, в номер готелю «Люкс», навскоси через вулицю.

— Поспите, помиєтесь, а годині о десятій я за вами прийду.

Він метушився і клопотався, все ще за старою згадкою трохи побоюючись Даші. Ліжко у нього в кімнаті, — з парчевими завісами й рожевим килимом, — було таке підозріле, що він і сам це зрозумів, — запропонував Даші влаштуватися на дивані; прибравши газети, рукописи, книжки, постелив простиню, чорне ількове хутро, випороте з чиєїсь дорогої шуби, хихикнув і пішов. Даша роззулася. Поперек, ноги, все тіло ломило. Лягла і зараз же заснула, пригріта глибоким хутром, що трохи пахло духами, звіром і нафталіном. Вона не чула, як заходив Жиров і нахилившись розглядав її, як на дверях пробасив рослий бритий чоловік, схожий на римлянина: «Ну, що ж, поведи її туди, я дам записку».

Був уже пізній вечір, коли вона, зітхнувши, прокинулась. Жовтуватий місяць над дахом будинку ламався у нерівній шибці вікна. Під дверима лежала смужка електричного світла. Даша згадала нарешті, де вона, швидко натягнула панчохи, поправила волосся і плаття і підійшла до умивальника. Рушник був такий брудний, що Даша подумала, розчепіривши пальці, з яких капала вода, і витерлась подолом спідниці з вивороту. її пойняла гостра нудьга від усього цього жалюгідного життя, огидою стиснуло горло: втекти звідси додому, до чистого вікна з ластівками. Повернула голову, глянула на місяць, — мертвий, зламаний, страшний серп над Москвою. «Ні, ні… Повороту нема, — умирати в самотині в кріслі коло вікна, над безлюдним Кам’яноострівським, слухати, як забивають вікна й двері в будинках… Ні… Нехай буде, що буде…»

У двері постукали, навшпиньках увійшов Жиров.

— Дістав ордер, Даріє Дмитрівно, ходімо.

Даша не спитала, який ордер і куди треба йти, наділа саморобну шапочку, притулила до бока сумочку з двома тисячами. Вийшли. Одна сторона Тверської була в місячному світлі. Ліхтарі не горіли. Порожньою вулицею повільно пройшов патруль, — мовчки й похмуро прогупали чобітьми.

Жиров звернув на Страсний бульвар. Тут лежали місячні плями на нерівній землі. В непроглядну темряву під липи страшно було дивитись. Спіереду в цю тінь ніби шарахнула людина. Жиров спинився, в руці у нього був револьвер.

Постоявши, він неголосно свиснув. Звідти відповіли. «Полундра», — сказав він голосніше. «Проходь, товаришу», — відповів ліниво виразний голос.

Вони звернули на Малу Дмитрівку. Тут, назустріч їм, швидко перейшли вулицю двоє в шкіряних куртках. Оглянувши, мовчки пропустили. Коло під’їзду Купецького клубу, — де з другого поверху над входом звисав чорний прапор, — виступили з-за колон четверо, навели на них револьвери. Даша спіткнулась.