Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

таки треба було мені від бабці тікати: бути слухацькою аудиторією для її ораторських вправ — радість невелика. Але я знав, що на мене там, надворі, чатують дівчатка, які, очевидно таки прагнуть продовжити гру в чоловіків та жінок, тож коли я про те думав, холодний піт у мене на чолі виступав, хоч і цікаво було мені те неймовірно. Водночас виникав у мені якийсь недовідомий страх, і саме цей страх мною зараз верховодив. Я міг би піти погратися з тією молодшою, яка напевне не чинила б на мене такого наступу, як старші, але тоді старші почали б мені мстити, а що вони здатні до всяких капостей, я не сумнівався: згадати б історію з голками, коли і я змушений був вестися ганебно. Ні, ліпше слухати бабцю. Але поки я отак міркував, бабця знову приклеїлася до вікна, зовсім мене не соромлячись, та й навіщо, адже я її за підгляданням уже застав.

— Бачиш, і баберу садять за стола, — сказала. — І нічого, йде, ще й швиденько. Це що, той махлер горілку привіз чи ви купували?

— Татко не знав, що він приїде, — мовив я. — Мав бути в кінці тижня.

— Ну, ясно, йому тра впоїти твого татка… Не поскупився. Ти там дивись за татком і не давай йому впиватися… Бач, скільки наготувала мама твоя, такого принца приймає, могли б і картоплею обійтися. Кажеш, не знали, коли приїде, а наготувала, що полк можна нагодувать…

— Це мама потому варила, — пояснив я. — Коли приїхав…

— Цілий свій виводок привіз, — мовила бабця. — Це для того, щоб сказать: нема в нього місця в машині для бабури. Значить, він не збирався баберу забирать.

Помічення було блискуче. Баба Ганя могла б уміститися хіба б на задньому сидінні, тоді для трьох дівчаток і справді не було б місця.

— Ти з цими дівчатками не гуляй, — сказала строго бабця.

— Чого б то? — нещиро здивувався я, бабця інколи виявляла чудеса проникливості.

— Це ж вони тебе підбили, щоб колоти бабу Ганю голками?

Я запалав, як піон, бабця й таке доглянула.

— Вони, — мовив пошепки і ще більше засоромився: виходило, що виказував своїх спільниць. З другого боку, що це за виказ, коли бабця все бачила, та й правда це була.

— Не роби такого більше, — мовила бабця лагідно. — Негарно це! Вона погана баба, але такого не роби!

— Не буду! — пролепетав я. — Так ти підеш на вечерю?

— Не знаю, що його й робить. Іди, я зараз вдягнуся…

Ну, раз бабця збиралася чепуритися, значить все гаразд.

Вона вдягне нову сукню, підпудрить обличчя — мир у двох частинах нашого світу буде збережено. Правда, бабця вагалася. Тому й сказала таку трохи загадкову фразу:

— Не кажи, що я певне прийду. Хай починають без мене, я ще подумаю.

Застілля в нашому дворі відбувалося нечасто, але це, як і спільна поїздка на цвинтар, по-своєму з’єднувало нас, бо ми тоді й справді відчували себе єдиною родиною. Правда, відколи в нас з’явилася баба Ганя, разом не сходилися. Зрештою, це не було сімейним святом, а тільки вечеря в честь приїжджих гостей. Я вийшов на наш двір; під дубом стояв уже стіл, застелений білим обрусом, на ньому світилися пляшки зі «Столичною» — на етикетках була купа медалей, стояла в мисках їжа, мама ще розставляла тарілки, а старша дівчинка розкладала ножі й виделки.

— Бабця прийде? — спитала мама.

— Прийде, — відповів я. — Але сказала, що можете починати без неї.

— Чого ж, ми її почекаємо, — відказала мама, і я знав чому: це значило, що ми бабцю шануємо, а отже, хочемо жити з нею у мирі.

За столом поки що сиділа тільки баба Ганя, могутня, велетенська, ціла гора, вона звела на мене холодцюваті, трохи банькаті очі, і рука її потяглася до палиці.

— Це ти, капосний, колов мене голками? — спитала дихавично.

Я злякано відскочив до мами.

— Наказаніє мені з цією бабою, — сказала мама. — Що ти собі втелющила в голову?

Баба Ганя засопла, і рука її відпустила голівку палиці, старша й середульша дівчатка захихотіли, а менша матилялася на гойдалці.

— Ето, тьоть, не он, — сказала ота менша. — Ето, тьоть, тє дєвкі!

Мама сторопіла.

— Ви що, дівчатка, чіпали бабу Ганю? — спитала зчудовано.

Старша й середульша були незворушні, як богині.

— Ето она болтаєт, — сказала старша. — Ана всіда на нас нагаваріваїть…

Татко з дядьком Володею стояли біля самого дуба, ближче до халабуди, і про щось балакали. Здається, дядько Володя розповідав таткові, що в нього на дачці гарно вродили яблука.

— В мене там з п’яток яблунь, но хороші. Я їх підкопую, гляджу, часом поливаю, як времня випаде, родять як закадишні.

З татком дядько Володя язика не ламав, а говорив майже чисто, хоч часом вставляв вульгарні словечка, як оті «закадишні яблуні». Здається, дядько Володя перед татком трохи запобігав; татко ж ніколи й ніде інакше, як українською, не говорив. Він позирав у бік столу з певним нетерпінням, очевидно, за ним сьогодні й справді треба було стежити — бабця мала тут рацію, і чинити це міг тільки я, бо тільки мене татко й міг послухатися. Але я сьогодні зовсім не мав бажання бути його сторожем, окрім того, він, здається, переживав такий момент, коли на нього і я навряд чи міг уплинути.

— Чого ви там возяєтеся? — спитав він у мами.

— Бабці