Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

— Я, мабуть, теж не став би ризикувати рукою, — визнав я. — Але він уже має знати. Він не сліпий.

— Йому ведеться не гірше, ніж решті нас.

Я хотів був заперечити, але тоді позирнув на руду служницю і сказав:

— Можна було б розповісти йому. Ти міг би. Тобі він довіряє.

Мартен цокнув язиком об зуби.

— Та ні, — мовив він і твердо поставив свій кухоль. — Тоді просто стало б іще більше плутанини. Або він це побачить, або не побачить. У свій час і по-своєму, — він знизав плечима. — Або ні. А вранці все одно зійде сонце.

Тривалий час жоден із нас не розмовляв. Мартен стежив за жвавою залою з-за вінця кухля. Його очі ставали дедалі більш відстороненими. Давши навколишньому гамору стишитися до низького, втішного мурчання, я прихилився до стіни й закуняв.

А тоді замислився про Денну, як це часто ставалося з моїми думками без контролю. Я згадував її запах, вигин її шиї біля вуха, рухи її рук, коли вона говорила. Я задумався про те, де вона тепер, чи добре почувається. І зовсім трохи замислився, чи переходили її думки хоч коли-небудь у теплі міркування про мене…

***

— …полювати на бандитів — це не має бути складно. До того ж буде добре нарешті мати фору перед ними, цими клятими беззаконними паршивими дранцями.

Ці слова вирвали мене з теплої дрімоти, як рибину, висмикнуту зі ставка. Скрипаль уже припинив грати, щоб випити, й у відносній тиші зали Деданів голос звучав гучно, наче ослячий рев. Я розплющив очі й побачив, що Мартен також роззирається не без тривоги, поза сумнівом, збентежений тими самими словами, що привернули мою увагу.

За якусь мить я відшукав Дедана. Він сидів за два столики від мене й вів п’яну розмову із сивим фермером.

Мартен уже ставав на ноги. Не бажаючи привертати увагу до ситуації, я процідив: «Забери його», — і змусив себе сісти назад.

Поки я скреготав зубами, Мартен хутко пропетляв між столиками, помацав Дедана за плече й різко тицьнув великим пальцем у бік столика, за яким сидів я. Дедан пробурчав щось (я радий, що цього не чув) і нехотячи звівся на ноги.

Я змусив себе не дивитися вслід Деданові, а обвести поглядом залу. Темпі легко впадав у око завдяки червоному одягу найманця. Він сидів обличчям до вогнища й дивився, як скрипаль настроює свій інструмент. На столику перед ним стояло кілька порожніх келихів, і Темпі вже послабив шкіряні ремінці в себе на сорочці. На скрипаля він глипав із дивною напруженістю.

Я побачив, як служниця принесла йому ще келих. Він оглянув її, окинувши її тіло уважним поглядом блідих очей. Вона сказала щось, і він із ґречністю придворного поцілував її долоню з тильного боку. Вона зашарілась і грайливо штовхнула його у плече. Одна його рука плавно потягнулася до вигину її талії й залишилася там. Служниця, схоже, була не проти.

Дедан наблизився до мого столика, заступивши Темпі, тимчасом як скрипаль заніс смичок і затерликав джигу. Десяток людей, яким не терпілося потанцювати, звелися на ноги.

— Шо таке? — запитав Дедан, ставши перед моїм сто­ликом. — Нашо ти мене сюди покликав — сказати, шо вже пізно? Шо завтра в мене складний день і треба лягати в ліжечко? — він нахилився вперед, спершись на столик, щоб наблизити погляд до моїх очей. Я занюхав у його подиху дещо кисле: каламуть. Дешева, огидна випивка, якою можна розпалювати багаття.

Я зневажливо розсміявся.

— Чорт забирай, я не твоя матуся! — взагалі-то, саме це я і збирався сказати, та тепер гарячково добирав щось інше, чим можна було б відвернути його увагу. Мій погляд зупинився на рудій дівчині, яка раніше принесла мені вечерю, і я нахилився вперед, а тоді сказав максимально змовницьким тоном: — Я тут думав, чи не можеш ти мені дещо сказати.

Його набурмосене обличчя стало цікавим, і я ще трохи понизив голос.

— Ти ж уже був тут, так? — Дедан кивнув і прихилився ­трохи ближче. — Знаєш, як звати оту дівчину? — я кивнув у бік рудої.

Дедан надміру обережно зиркнув за плече; це неодмінно привернуло б її увагу, та вона дивилася не в наш бік.

— Оту білявку, яку мацає адем? — запитав Дедан.

— Руду.

Дедан наморщив широке чоло, примружившись, аби сфокусувати погляд на віддаленому боці зали.

— Лосін? — тихо перепитав він і повернувся до мене, досі мружачись. — Маленька Лосі?

Я знизав плечима й пошкодував про свій вибір тактики відвернення уваги.

Здоровань вибухнув сміхом і чи то опустився, чи то впав на лаву навпроти мене.

— Лосі, — гигикнув він трохи гучніше, ніж мені хотілося б. — Квоуте, я геть неправильно тебе оцінив, — Дедан ляснув по столу долонею й розсміявся знову, мало не перекинувшись на лаві. — Ох, хлопче, в тебе гарне око, але шансів чортма.

Це зачепило мою побиту гордість.

— А чому? Хіба вона, ну, не… — я поступово замовк і невизначено змахнув рукою.

Дедан усе-таки зміг мене зрозуміти.

— Повія? — вражено перепитав він. — Боже, ні, хлопче! Кілька таких тут є, — він широко змахнув рукою над головою, а тоді понизив голос так, щоб чув лише я. — А втім, насправді то не повії. Просто дівулі, які не проти пошукати дечого вночі, — він зупинився і кліпнув. — Грошей. Пошукати грошей. І дечого іншого, — Дедан реготнув.

— Я просто подумав… — кволо почав я.

— Ой, то думав усякий хлоп, який має очі та яйця, — Дедан прихилився трохи ближче. — Вона хтива мала. Готова завалити того, хто впаде їй в око, та її не затягнути в ліжко балачками чи грішми. Інакше вона була б багата, як вінтський король, — він позирнув у її бік. — Скільки може коштувати один раз із нею? Я дав би…

Він примружився, дивлячись у її бік і ворушачи губами так, неначе мовчки виконував якісь складні підрахунки. За мить стенув плечима.

— У мене стіки нема, — Дедан знову поглянув на мене й іще раз знизав плечима. — Та все ж хотіти не шкідливо. Не муч себе. Як хочеш, я знаю тут одну пані, на яку приємно глянути. Може, вона захоче прикрасити твій вечір, — він заходився оглядати залу.

— Ні! — я поклав долоню йому на руку, щоб його спинити. — Мені просто стало цікаво, от і все, — звучало це нещиро, і я знав це. — Дякую за підказку.

— Та нема за шо. — Дедан обережно зіп’явся на ноги.

— Ой, — сказав я так, ніби мені щойно блиснула думка. — Не можеш зробити мені послугу? — Дедан кивнув, і я жестом підкликав його до себе. — Я побоююся, що Геспе може заговорити про нашу роботу на мейра. Якщо бандити почують, що ми на них полюємо, стане вдесятеро важче, — на його обличчі ненадов­го відбилося почуття провини. — Я певен, що вона не стала би про це казати, але ж ти знаєш, як жінки люблять побалакати.

— Розумію, — швидко сказав він, підводячись. — Поговорю з нею. Краще бути обережними.

Скрипаль із яструбиним обличчям дограв свою джигу, і всі