Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Темпі завовтузився. Його лице було як завжди непроникне. Уникаючи мого погляду, він із порожнім обличчям зиркнув по черзі на кожного. Його погляд переходив не від обличчя до обличчя, а спершу на Деданові руки, а від них — до Деданових же ніг. Далі — до ніг Мартена, потім — до ніг Геспе, а відтак — до моїх. Він переніс центр ваги й наблизився на пів кроку до Дедана.

Сподіваючись розрядити напруження, я пом’якшив тон і сказав:

— Коли все буде зроблено, ми розділимо те, що залишиться в гаманці. Так у кожного з нас іще до повернення в Северен з’явиться трохи зайвих грошей у кишені. Кожен із нас зможе витратити свою частку як захоче. Тоді.

Я здогадувався, що Дедан незадоволений, і зачекав, щоб побачити, чи наполягатиме він далі.

Натомість заговорив Мартен.

— Після дня тривалого ходіння, — проказав він задумливим тоном, неначе звертаючись до самого себе, — було б незле випити.

Дедан глянув на свого товариша, а тоді знову з очікуванням подивився на мене.

— Думаю, гаманець може витерпіти по келиху на кожного, — з усмішкою погодився я. — Мейр же не намагається зробити з нас священників, авжеж?

Геспе відповіла на це гортанним реготом, тоді як Мартен і Дедан усміхнулися. Темпі позирнув на мене блідими очима, пововтузився й відвів погляд.

***

За кілька хвилин спокійних торгів наша п’ятірка всього за один срібний біт дістала звичайні ліжка, просту вечерю й по келиху випивки на кожного. Коли з цим було покінчено, я знайшов столик у відносно тихому кутку зали й заховав лютню від гріха подалі під лавою. Тоді сів, зморений до краю, й замислився, що можна зробити, щоб Дедан перестав поводитись як жахливе мале чванько.

Ось яким був невеселий плин моїх думок, коли переді мною з грюкотом поставили на столик вечерю. Підвівши погляд, я зобачив жіноче обличчя й гарно виставлений бюст, обрамлені водоспадом яскраво-рудих кучерів. Шкіра в жінки була вершково-біла з ледь-ледь помітними веснянками. Губи — загрозливого блідо-рожевого відтінку. В очах — небезпечна яскрава зелень.

— Дякую, — з деяким запізненням промовив я.

— Будь ласка, любчику, — вона грайливо всміхнулась очима та прибрала волосся з оголеного плеча. — Скидалося на те, що ти мало не спиш на лаві.

— Я майже спав. Довгий день і довга дорога.

— Прикро, далебі, — промовила вона з грайливим жалем, потираючи собі шию ззаду. — Якби я думала, що за годину ти ще будеш на ногах, то вразила б тебе наповал, — жінка потягнулася й легенько запустила пальці у волосся в мене на потилиці. — Нас двох вистачило б, щоб запалити вогонь.

Я заціпенів, як наполоханий олень. Чому, сказати не можу — хіба що річ була в утомі після кількох днів у дорозі. А може, в тому, що до мене ще ніколи не залицялися так відверто. А може…

Може, я був юний і жахливо недосвідчений. Зупинімося на цьому.

Я відчайдушно замислився, що тут сказати, але коли в мене знову розв’язався язик, вона вже встигла відійти на пів кроку та проникливо глянути на мене. Я відчув, як моє лице спалахнуло, і це ще більше мене знітило. Я не думаючи опустив погляд на столик і вечерю, яку вона принесла. Оторопіло подумав: «Картопляний суп».

Жінка тоненько, тихенько засміялася й лагідно торкнулася мого плеча.

— Вибач, хлопче. Ти здавався трохи… — вона замовкла, неначе оцінивши свої слова інакше, а тоді почала знову. — Твоя свіжість мені сподобалась, але я не думала, що ти настільки юний.

Хоча вона говорила лагідно, я відчував усмішку в її голосі. Від неї моє лице спалахнуло ще яскравіше, аж до вух. І врешті вона, схоже, усвідомивши, що будь-які її слова просто засоромлять мене ще більше, прибрала долоню з мого плеча.

— Я ще повернуся, щоб дізнатися, чи не треба тобі чогось іще.

Я дурнувато кивнув і провів жінку поглядом. Її відхід був приємним, але мою увагу відвернули звуки розсіяного сміху. Роззирнувшись довкола, я побачив веселі обличчя чоловіків, що сиділи за довгими столами довкола мене. Одна компанія здійняла кухлі в мовчазному жартівливому привітанні. Ще один хлопець перегнувся, щоб утішити мене, погладивши мене по спині та сказавши:

— Хлопче, не приймай цього близько до серця, вона вже всіх нас відшила.

Почуваючись так, ніби за мною стежила вся зала, й не підводячи погляду, я заходився їсти свою вечерю. Відриваючи шматочки хліба й умочаючи їх у суп, я подумки склав каталог міри моєї дурості. І водночас потай дивився, як руда служниця розважає десяток чоловіків і руйнує їхні плани, носячи випивку від столика до столика.

Коли Мартен опустився на стілець поряд зі мною, я вже повернув собі дрібку самовладання.

— А ти справді гарно впорався там із Деданом, — промовив він без передмов.

Я трохи піднісся духом.

— Справді?

Мартен злегка кивнув, оглядаючи гострими очима юрбу, що наводнила залу.

— Люди здебільшого норовлять із нього позбиткуватися, змушують його почуватися дурним. Якби ти так і вчинив, то він уже відплатив би тобі вдесятеро.

— А він і поводився як дурень, — відзначив я. — Та й, якщо вже докопуватися до суті, я справді з нього позбиткувався.

Тут настала Мартенова черга знизувати плечима.

— Але ти робив це з розумом, тож він усе одно тебе слухатиме, — він трохи випив і зупинився, а тоді змінив тему. — Геспе зголосилася сьогодні розділити кімнату з ним, — невимушено сказав Мартен.

— Справді? — перепитав я, неабияк здивувавшись. — Вона сміливішає.

Він поволі кивнув.

— І? — поцікавився я.

— І нічого. Дедан сказав, що радше піде в пекло, ніж витрачатиметься на кімнату, яку він має займати задарма, — він перевів погляд на мене, а тоді здійняв брову.

— Та ти жартуєш, — категорично сказав я. — Він має знати. Він просто вдає із себе дурника, бо вона йому не подо­бається.

— Не думаю, — сказав Мартен, повернувся в мій бік і трохи стишив голос. — Три витки тому ми закінчили працювати на караван із Ралієна. Плентатися довелося довго, і ми з Деданом мали повні кишені грошей і майже нічого не могли з ними зробити, тож до кінця ночі опинилися в отій малій зачуханій припортовій корчмі, надто п’яні, щоб підвестися й піти. І тут він починає говорити про неї.

Мартен поволі захитав головою.

— Він годину розводився — і ти не впізнав би в жінці, яку він описував, нашу суворооку Геспе. Він мало не співав про неї, — Мартен зітхнув. — Гадає, що вона надто добра для нього. А ще переконаний, що, бодай позирнувши на неї скоса, дістане перелом руки щонайменше у трьох місцях.

— Чому ти йому не сказав?

— Що йому не сказав? Це було раніше, ніж вона почала замріяно на нього дивитись. Мені тоді думалося, що його тривоги доволі слушні. Що, на твою думку, Геспе зробила б із тобою, якби ти раптом із симпатії погладив її по якійсь симпатичній частині тіла?

Я поглянув на шинквас, біля якого стояла Геспе. Одна її нога більш-менш точно вистукувала ритм скрипки. Поза тим її плечі, очі, лінія щелепи були тверді, майже войовничі. Між