Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Ніхто не любить, коли до нього звертаються зверхньо, але я відчуваю до цього особливу відразу. Дедан уже два дні чітко показував, що вважає мене за ідіота.

Я стомлено зітхнув. Зітхнув максимально по-дорослому, максимально зморено. Ось він, правильний підхід. Дедан уважав мене юним і нікчемним. Я ж мав чітко дати зрозуміти, що я геть не такий.

— Дедане, — запитав я, — що ти про мене знаєш?

Він подивився на мене порожнім поглядом.

— Ти знаєш про мене одне, — спокійно продовжив я. — Ти знаєш, що мене поставив за головного мейр, — зазирнув йому в очі. — Мейр — ідіот?

Дедан відмахнувся рукою.

— Звісно, ні, я просто казав…

Я підвівся й пошкодував про це, бо це лише різко підкреслило, що він набагато вищий.

— Мейр поставив би мене за головного, якби я був ідіотом?

Дедан нещиро всміхнувся, намагаючись виставити два дні зневажливого бурмотіння як якесь непорозуміння.

— От тільки не треба казитися через…

Я підняв руку.

— Ти в цьому не винен. Ти просто нічого про мене не знаєш. Але пропоную сьогодні не марнувати на це часу. Ми всі стомлені. Поки що будь певен, що я не синок якогось товстосума, який хоче легкої прогулянки.

Я затиснув між пальцями тоненький шматочок труту Темпі й зосередився. Витягнув більше тепла, ніж потребував, і моя рука захолола аж до плеча.

— І будь певен, що я вмію розпалювати вогонь.

Дерев’яна стружка запалала — спалахнула жарко й раптово. Від неї загорілася решта труту, і полум’я майже миттєво здійнялося вгору.

Я хотів зробити драматичний жест, щоб Дедан перестав сприймати мене як якогось нікчемного хлопчиська. Тільки сам я за час, проведений в Університеті, став байдужим. Розпалити такий вогонь членові Аркануму було так само просто, як узутися.

Дедан же ніколи не зустрічав арканіста й, мабуть, жодного разу не бував у радіусі п’ятисот миль від Університету. Все, що він знав про магію, зводилося до історійок, які розповідають біля ватри.

Тож коли вогонь спалахнув, Дедан став білий, як простирадло, і відбіг назад на кілька кроків. Вигляд у нього був такий, ніби я раптом викликав стіну ревучого вогню, наче Таборлін Великий.

А тоді я побачив, що такі самі обличчя в Мартена й Геспе: на них явно подіяли рідні вінтські забобони. Вони перевели погляди на мерехтливий вогонь, а тоді — знову на мене. Я був одним із отих. Я лигався з темними силами. Викликав демонів. І жер маленький сирок повністю, разом із кіркою.

Дивлячись на їхні вражені обличчя, я усвідомив: жодні мої слова їх не заспокоять. Принаймні зараз. Тож я замість слів зітхнув і заходився розстилати постіль на ніч.

Хоча веселих розмов коло багаття того вечора не було, не було й бурмотіння Дедана. Я хотів би поваги, та за її відсутності трохи здорового страху також може непогано владнати ситуацію.

***

За два дні без нових драматичних жестів із мого боку всі розслабилися. Дедан залишався втіленням блефу та бравади, але припинив називати мене «хлопцем» і скаржився приблизно вдвічі менше. Тож я вважав, що переміг.

Домігшись цього половинчастого успіху, я вирішив активно постаритися втягнути в розмову Темпі. Якщо вже керувати цією маленькою компанією, то треба знати більше про нього. А найважливіше — те, що мені треба було знати, чи може він вимовляти більш ніж п’ять слів поспіль.

Тож я підійшов до найманця-адема, коли ми зупинилися для денної трапези. Він сидів трохи обіч нас. Він не був зарозумілим. Просто решта нас воліли сидіти й розмовляти під час їди. А Темпі просто їв.

Однак того дня я демонстративно сів поряд із ним разом з обідом — куснем твердої ковбаси й холодною картоплею.

— Привіт, Темпі.

Він підвів погляд і кивнув. Я на мить зазирнув у його блідо-­сірі очі. Тоді він відвів погляд і неспокійно засовався. Провів рукою крізь волосся й на мить нагадав мені Сіммона. Обидва мали струнку статуру й пісочне волосся. Однак Сіммон не був аж такий тихий. Іноді я й слова не міг вставити по­перек Сімові.

Я, звісно, вже намагався поговорити з Темпі раніше. Завести звичайну розмову ні про що: про погоду, про ноги, натерті після тривалого ходіння, про їжу. І все це нічого не дало. Максимум — одне-два слова. Частіше — кивок чи порух пліч. Але найчастіше він відповідав порожнім поглядом, а після нього — сованням і впертим небажанням навіть поглянути мені в очі.

Тож того дня я вдався до розмовного маневру.

— Чував історії про летані, — сказав я. — Хотів би знати більше. Може, розповіси мені про нього?

Бліді очі Темпі на мить перехопили мій погляд. Його лице залишалося невиразним. А тоді він знову відвів погляд. Смикнув за один із червоних шкіряних ремінців, які притискали його сорочку до тіла, і завовтузився з рукавом.

— Ні. Про летані я не говоритиму. Воно не для тебе. Не питай.

Він знову відвів погляд від мене й подивився вниз, на землю.

Я порахував у голові. Дванадцять слів. Ось відповідь принаймні на одне з моїх запитань.