Читати книгу - "Протистояння. Том 1"

— От же ж таке! — сказала вона та вкинула до рота залишки тоста.

Матінка Ебіґейл гойдалася туди-сюди й пила каву. Днина була гарна, яскрава, жоден шурупчик її тіла особливо не вередував, тож вона коротко подякувала молитвою за те, що має. Господь сильний, Господь добрий — навіть маленькі діти можуть запам’ятати ці слова, що є правилом для всього світу й усіх його мешканців, добрих і злих.

— Господи сильний, Господи добрий, — сказала матінка Ебіґейл. — Дякую Тобі за сонце. За каву. За те, що чудово сходила в туалет минулого вечора, — Ти правий, ті фініки спрацювали, та, Господи милий, ото вони паскудні. Я ж обрана, ага? Господи сильний…

Кава майже скінчилася. Вона поставила кухоль і гойдалася, звернувши до сонця обличчя, немов витесане з дивного живого каміння, порізаного вугільними прожилками. Вона задрімала, а тоді й зовсім заснула. Її серце мало стінки завтовшки із серветку, та стукало так само, як і всі попередні 39 630 днів. Як із дитиною в колисці, так і тут — треба було притулити вухо до її грудей, щоб зрозуміти, дихає вона чи ні.

Та усмішка на її вустах залишалася.

———

Звісно, відтоді, як вона була маленькою дівчинкою, усе змінилося. Коли скасували рабство, Фрімантли прийшли до Небраски, і правнучка Моллі цинічно, дошкульно засміялася з того, що гроші, на які батько Еббі купив дім, заплатив йому Сем Фрімантл із Льюїса, штат Південна Кароліна, — то була платня йому та його братам за вісім років, які вони працювали на нього після закінчення Громадянської війни. Моллі називала ті гроші «грошима сумління». Зачувши це, Ебіґейл стрималася й нічого не сказала, адже Моллі, Джим та всі інші не розуміли нічого, крім найстрашнішого зла та наймилосерднішого добра. Та подумки вона звела очі догори: «Гроші сумління? А хіба бувають у світі чистіші гроші?»

Тож Фрімантли осіли в Гемінгфорд-Гоумі, і Еббі, остання дитина мамусі з татусем, народилася саме в цьому домі. Батько втер носа тим, хто не бажав мати справи з ніґерами: він купував землю маленькими ділянками, аби не насторожити тюхтіїв, яких турбували «оті чорні виродки, що животіють біля дороги на Коламбус»; він першим в окрузі Полк спробував сівозміну та міндобрива; у березні 1902 року до них додому завітав Ґері Сайтс і повідомив Джонові Фрімантлу, що його прийняли до Національної фермерської спілки. Він став першим чорношкірим у спілці на всю Небраску. Той рік удався на славу.

Їй подумалося, що будь-хто може озирнутися на життя, тицьнути пальцем в один рік та сказати: «От він був найкращим». Здавалося, ніби в усіх є один такий чудовий рік, коли фортуна стає на твій бік і гребеш усе оберемками. Уже пізніше можна замислитися над тим, чому так сталося. Це однаково, що покласти до комори все й одразу — продукти пропахчуються один одним: гриби починають відгонити шинкою, шинка — грибами; в оленини з’являється химерний присмак куріпки, а в куріпки — запах огірків. Мине кілька років, і починаєш жалкувати, що всі ці чудові речі трапилися за один рік, а не розтяглися ще на десяток. Чому не можна взяти один із тих дарів і встромити його посеред трирічного відрізка, за який не пригадується геть нічого хорошого? Та однаково знаєш, що все відбувалося так, як і мало відбуватись у світі, який створив Господь і наполовину знищили Адам із Євою: прання розвішують, підлогу миють, дітей годують, одяг латають… і за три роки не станеться нічого, що б могло перервати сірий потік буденності. Великдень, День незалежності, День подяки, Різдво — ото й усе. Однак ніхто не пояснить, за яким графіком Бог творить свої дива, тож для Еббі Фрімантл і її батька 1902-й рік був найкращим.

Еббі гадала, що з усієї сім’ї тільки вона (якщо не рахувати її татка) розуміла, яким мало не безпрецедентним чудом було те запрошення до спілки. Він мав стати першим негром у спілці Небраски, а цілком можливо, що й першим негром у спілці на всі Штати. Джон Фрімантл не тішив себе ілюзіями щодо ціни, яку доведеться заплатити його сім’ї: чоловіки, які проти, почнуть закидати їх грубими жартами та відпускати ущипливі коментарі про колір їхньої шкіри. Найперше — ватажок, Бен Конвей. Однак Джон Фрімантл розумів, що Ґері Сайтс дав йому дещо більше за шанс на виживання — можливість процвітання разом з усім Кукурудзяним поясом[295].

Він знав, що завдяки спілці зникнуть проблеми із закупівлею насіння, як і необхідність возити збіжжя аж до Омахи. Також це могло означати й кінець перепалок через права на воду, які завжди починав Бен Конвей, затятий ворог усіх ніґерів та їхніх посіпак на кшталт Ґері Сайтса. Навіть окружний податковий інспектор міг припинити свої нескінченні копирсання. Тож Джон Фрімантл прийняв запрошення. Голосування закінчилося на його користь, ще й із чималою перевагою, і тоді справді почалися кепські жарти про те, як на горищі штабу спілки спіймали єнота[296]; про те, що, коли ніґерське дитинча потрапляє до раю, йому дають маленькі чорні крила й називають кажаном, а не янголом; і деякий час Бен Конвей розводився, що Джона Фрімантла взяли до спілки лише тому, що наближався час дитячого ярмарку і їм потрібен був ніґер на роль африканського орангутана. Джон Фрімантл удавав, ніби цього не чув, а вдома наводив цитати з Біблії: «лагідна відповідь гасить гнів», «браття, пожнете те, що посіяли» й «блаженні тихі, бо вони успадкують землю» — останній пасаж був його улюбленим, та промовляв Джон його не зі скромністю, а з похмурим сподіванням.

І потроху йому вдалося привернути сусідів на свій бік. Не всіх — не таких затятих расистів, як Бен Конвей та його зведений брат Джордж, не Арнольдів із Діконами. Однак усі інші його підтримували. 1903 року вони ходили на вечерю до Ґері Сайтса та сиділи за столом разом із рештою, як білі люди.

А ще в 1902 році Ебіґейл грала на гітарі в залі для засідань спілки,