Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

«Господи, Маріє, та ти ж красуня!»

А я кажу:

«Ну, подобаюсь я тобі блондинкою?»

«Ти ще й питаєш, — каже він. — Ходімо до готелю».

А я кажу:

«Гаразд. До готелю, то до готелю».

Мені було тоді двадцять шість років.

І такий він був зі мною завжди, і я завжди була з ним така. Він казав, що в нього ніколи ие було такої жінки, як я, а я знаю, що немає в світі іншого такого чоловіка, як він. Хто-хто, а я це знаю, і його більше нема.

Треба братися до чогось. Авжеж, треба. Тільки після того, як ти прожила життя з таким чоловіком, після того, як якийсь гад кубинець застрелив його, важко зразу до чогось братися, бо всередині в тебе все вмерло. Я не знаю, що робити. Це не так, як було, коли він виходив у море. Тоді я знала, що він повернеться, а тепер я маю доживати віку без нього. А я вже товста, і бридка, і стара, і він мені вже не скаже, що це не так. Певно, мені доведеться наймати собі когось за гроші, тільки навряд чи я захочу. Отож-бо. Отож-бо воно і є.

З ним я була, як у бога за пазухою, він завжди вмів заробити, і я була завжди спокійна за завтрашній день і непокоїлася тільки за нього, а тепер усьому настав кінець.

Вбитому легше. Хай би краще вбили мене. Лікар сказав, що під кінець Гаррі був просто втомлений. Він навіть не прокинувся. Добре, що хоч помер легко. Господи, як же він мучився, напевно, там, у човні. Чи думав він про мене? Про що він думав? Певно, в такі хвилини не думають ні про кого. Певно, йому було надто боляче. Але під кінець він був уже тільки втомлений. Як би я хотіла, щоб убили мене, а не його. Мало чого ти б хотіла — тепер уже нічого не зміниш.

Я не могла піти на похорон. Люди цього не розуміють. Вони не знають, що зі мною робиться. Не знають, бо справжніх чоловіків мало. І їм зовсім не траплялися. Вони не розуміють мене, бо нічого про це не знають. А я знаю. Ох, як добре знаю. Коли мені судилося прожити ще двадцять років — як я їх проживу? Ніхто мені цього не скаже, і тепер мені тільки й лишається, що животіти з днини на днину, та ще працювати. Так, це хіба єдине, що мені лишилося. Але, господи боже мій, як бути вночі, от що хотіла б я знати.

Як відбути ніч, коли не можеш заснути? Певно, врешті-решт я довідаюсь, як довідалася, що воно таке — втратити чоловіка. Певно, таки довідаюсь. Певно, це кляте життя повинно навчити людину всього. От я й навчаюся. Дістаю науку. Просто всередині все вмирає, і тоді робиться легко. Стаєш живим покійником, як більшість людей довкола тебе, що іншими так і не були. Що ж, почала я добре. Почала я добре, якщо все це так, якщо треба саме так. А так воно, певно, і є. Тим усе, певно, й скінчиться. Ну що ж. Почала я добре. Обігнала геть усіх.

Був погожий прохолодний субтропічний зимовий день, пальмове листя ворушилося під лагідним північним вітром. Кілька туристів на велосипедах проїхали повз будинок. Вони сміялися. На подвір'ї по той бік вулиці закричав павич.

Крізь вікно видніло море, воно здавалося твердим, новим і блакитним під зимовим сонцем.

Велика біла яхта заходила в порт, а на обрії, за сім миль від берега, видно було танкер, малий і чіткий на тлі блакитного моря; ідучи на захід, проти течії, він тримався якомога ближче до рифів, щоб не марнувати палива.

П'ЯТА КОЛОНА

П'ЄСА

1938

Переклав Map Пінчевський

(g) Український переклад,

видавництво «Дніпро"і 1980 р

ДІЯ І СЦЕНА І

Сьома тридцять вечора. Коридор на другому поверсі готелю «Флоріда» в Мадріді. На дверях номера 109 — великий білий аркуш паперу з написом друкованими літерами: «Працюю. Не заважати». Дві дівчини й двоє бійців у формі Інтернаціональної бригади йдуть коридором. Одна з дівчат зупиняється й дивиться на напис.

Перший боєць. Ходімо. Часу й так обмаль.

Дівчина. Що тут написано?

Друга пара проходить коридором, не зупиняючись.

Боєць. Тобі не однаково?

Дівчина. Ну, прочитай мені. Будь ласка. Прочитай мені по-англійському.

Боєць. От халепа. Грамотну запопав. До дідька. Не буду читати.

Дівчина. Ти недобрий.

Боєць. А хто сказав, що я маю бути добрим?

(Відступає на крок і, заточуючись, дивиться на неї).

Знайшла доброго! Та ти знаєш, звідки я оце щойно прийшов?

Дівчина. Мені байдуже, звідки ти прийшов. Усі ви приходите з казна-якого пекла й вертаєтеся туди ж. Я тільки попросила тебе прочитати напис. Не хочеш — не треба, ходімо. Боєць. Гаразд, читаю: «Працюю. Не заважати».

Дівчина заходиться різким, верескливим сміхом.

Дівчина. Треба й собі завести такий напис.

Завіса

ДІЯ І СЦЕНА 2

Завіса зразу ж піднімається. Інтер'єр номера 109. Ліжко, біля нього туалетний столик, два оббитих кретоном крісла, висока дзеркальна шафа, стіл, на ньому друкарська машинка. Поряд з машинкою патефон. Електричний камін випромінює яскраве червоне світло. В одному з крісел, спиною до лампи, що стоїть на столі поряд з патефоном, сидить із книжкою в руках висока вродлива русява д і в ч и — н а. За нею — два великих завішених вікна. На стіні висить карта Мадріда, перед

картою стоїть чоловік років тридцяти п'яти, в шкіряній тужурці, вельветових штанах і дуже брудних чоботях. Не підводячи очей від книжки, дівчина, яку звуть Дороті Бріджес, каже спроквола.

Д о р о т і. Любий, ти все-таки міг би почистити чоботи, перше ніж заходити до кімнати.

Чоловік, якого звуть Роберт Престон, пильно дивиться на карту.

І прошу тебе, любий, не води пальцем по карті. Ти заялозиш її.

Престон далі дивиться на карту.

Любий, ти не бачив Філіпа?

Престон. Якого Філіпа?

Дороті. Нашого Філіпа.

Престон (усе ще дивлячись на карту). Коли я проходив Гран-віа, наш Філіп сидів у барі Чікоте з тією марокканкою, що вкусила Вернона Роджерса.

Дороті. І що він робив? Що-небудь жахливе?

Престон (усе ще дивлячись на карту). Начебто ні.

Дороті. Ну то ще зробить. В ньому стільки завзяття, стільки чару.

Престон. Між іншим, у тих чарах, що їх наливають в Чікоте, вже не віскі, а якась отрута.

Дороті. Любий, твої дотепи