Читати книгу - "Шлях Абая"

Але чи так буде насправді, сказати важко: адже бії — дуже нестійкі. Недарма Абай казав про них: «Сьогодні спираються на холку коня, завтра — на горб верблюда». Важко було також передбачити, чи збережуть бії кожної волості єдність при голосуванні. Адже в кожній волості точиться боротьба між верховодами і не можна було передбачити, хто з них в який бік подасться.

Уразбай приїхав на шербешнай раніш за інших з півсотнею аткамінерів. Волосних управителів Азимбая, Самена і Жанатая супроводили по десять-дванадцять чоловік. Біля юрт, де розмістилися аткамінери, щоночі в темряві точилася запекла боротьба за майбутнє вирішення позову. В торзі честю і совістю, що тут відбувався, «верблюда ковтали разом з шерстю», а «коня ковтали з головою»[Тобто верблюди й коні давалися не в тимчасове користування, а назавжди.]. Гроші, вручені «під полою», швидко розходилися по багатьох юртах.

Важливий свідок, якого так нетерпляче ждали Бостан і його друзі, мав приїхати на шербешнай з дня на день. Висуваючи цього свідка, потерпіла сторона добре розуміла, що його показання матимуть величезне значення: саме вони визначать поведінку біїв багатьох волостей!

Нетерпляче очікували приїзду цієї людини, що мала великий авторитет у степу, також повітовий начальник Маковецькйй і два селянські начальники. У своїх скаргах і заявах позивачі, називаючи його ім’я, писали: «Хто з нас правий — ми чи Уразбай,— для того, кого ми закликаємо в свідки, цілком ясно. Цій людині відома вся історія давньої суперечки між Кокеном і Тобикти».

Очікуваний свідок належав до роду Тобикти, проте кокенці свято вірили в його безсторонність і справедливість. Приїзд цієї людини ставив тобиктинців у скрутне становище: вже коли твій ворог висуває проти тебе свідка з твого ж роду, то як заперечуватимеш його свідчення? Навіть у самого Уразбая не повернеться проти нього язик…

Тобиктинські аткамінери втішали себе:

— Не може бути, щоб тобиктинець осоромив честь Тобикти! Не наважиться він принизити своїх земляків перед лицем ворога! Адже цим він сам прив’яже себе до ганебного стовпа.

Свідка, очікуваного в Аркаті так нетерпляче, ждали не тільки ті люди, що прагнули почути його правдиве слово. Було серед прибулих на шербешнай чимало і таких, які готувалися завдати йому удару, замишляли зле проти нього. І аткамінери замислювались: як впорається він з цим важким випробуванням, не заплямувавши своєї честі, чи зуміє він, як то кажуть, зберегти душу і тіло?

Нарешті Абай прибув у супроводі шести супутників і спинився у Самалбека. За походженням киргиз, Самалбек працював перекладачем у Семипалатинську і належав до каратаяків. Абай, що цінив його за скромність і порядність, схвально говорив про нього:

— Хоч середовище, в якому буває Самалбек, і псує людей, але він зумів зберегти людську гідність і справедливість, притаманні його народові.

Абай не випадково обрав для житла Самалбекову юрту; він хотів довідатися, чого домагаються від нього представники влади, яка кілька разів посилала по нього гінців. З тобиктинцями й уаками, котрі з’являлися до нього як представники ворогуючих сторін, він поки що відмовлявся зустрічатися: треба було визначити спочатку, яку вагу він матиме в наступній суперечці.

Самалбек, небалакучий від природи, не був одвертий і з Абаєм. Він сказав тільки те, що й без нього було добре відоме поетові. Обидві ворогуючі сторони, на думку Самалбека, однаково потребують свідчення Абая; Маковецький і селянські начальники вирішили його вислухати, на вимогу обох сторін, але що саме у них на думці, сказати неможливо…

Коли перед обідом Абай вийшов з юрти, його на кожному кроці почали спиняти люди, що хотіли з ним порадитися. Йому не залишалося нічого іншого, як повернутися до юрти і відкрити її для всіх, у кого була потреба в ньому. До пізньої ночі вислухував він скарги людей, потерпілих під час весняного наскоку уразбаївських жигітів. Приходили побиті й понівечені кокенці і показували йому, своє каліцтво і рани; заходили з своїм горем і тобиктинці: у одного були поламані ребра під час наскоку, в другого перебиті руки і ноги, в третього — вибите око; навідали Абая і родичі тринадцяти жигітів, які потрапили до кокенців у полон та й досі живуть у жорстокій неволі: зубожіла стара мати, напівбожевільний від горя батько, голодна, в лахмітті дружина, осиротілі діти, які ходять тепер з торбами.

Абай, не встигнувши ні поїсти, ні відпочити, вислухував скарги одну по одній. Серце йому стискалося від жалю: довгою низкою проходили перед ним бідаки тобиктинці і бідаки кокенці, на плечі яких лягло все лихо і тягар весняного уразбаївського наскоку…

На другий день Абая запросили до восьмистулкової юрти повітового начальника, де вже зібралися бії. Довідавшись про це, сотні людей, жителі дальніх юрт, зійшли з горбів, вийшли з лісу, із заростей чагарника, оточили поета тісним колом і рушили слідом за ним. Тільки-но Абай переступив поріг великої юрти повітового начальника, як туди одразу ринув натовп, який ішов за ним.

Абай почав вітатися з біями та чиновниками, але гомін натовпу заглушував його слова. Скоро у великому приміщенні стало так тісно, що Абаю ніде було примоститися. Попід стінами сиділи бії й волосні управителі із значками на грудях; вони запитально дивилися на повітового начальника. Маковецький, порадившись із селянськими начальниками, підвівся і оголосив своє рішення, яке Самалбек одразу переклав:

— Збори в юрті проводити неможливо, доведеться перенести їх на свіже повітря. Всі повинні негайно вийти.

І повітовий начальник разом із своїм почтом попрямував до виходу.

Волосні управителі розстелили на траві між юртами килими, а зверху напнули полотно, щоб захистити повітового начальника та його чиновників від палючих променів літнього сонця. Тут-таки в холодку поставили стіл і стільці, принесені з восьмистулкової юрти. Місце для зборів утворилося просторе, але його знову заповнив натовп. Крім того, сотні людей стояли навколо, бажаючи почути голос головного свідка.

Абай сидів між біями. З юних літ він звик виступати на різних великих зборах, і ніколи його не бентежила велика кількість людей, але тепер він хвилювався, бо розумів, що йому доведеться звітувати не перед Уразбаєм, котрий свердлитиме його своїм єдиним оком, не перед продажними біями, які бряжчать царськими медалями, не перед чиновниками, що запишуть на папір кожне його слово. Ні, він стане зараз віч-на-віч із своїм часом, із своїм народом, як син його, як батько. Він мусить переглянути все своє життя з юнацьких років, щоб знайти істину, він говоритиме, скоряючись тільки