Читати книгу - "Білі зуби"

— Коли я була дитиною, — м’яко сказала Айрі, тиснучи на дзвіночок для зупинки, — я любила думати, що це маленькі алібі. Автобусні квиточки. Тобто: дивись, на них вказані час, дата, місце. І якби я опинилася в суді і мені довелося б захищатися і доводити, що мене не було там, де вони думають, я була, і що я не робила того, що вони думають, я робила, я викладу квиток.

Арчі мовчав, і Айрі подумала, що розмова скінчилася, тому вона здивувалась, коли вони продерлися крізь святковий натовп і купи безцільних туристів, і вже йшли сходами інституту Перре, її батько раптом сказав:

— Ну, а я ніколи про це не думав. Я це запам’ятаю. Бо ніколи ж не знаєш — га? Тобто хіба знаєш? Ну. Це гарна думка. Треба їх підбирати на вулиці, я думаю. І складати в банку. Алібі на всі випадки життя.

Усі ці люди йдуть до однієї й тієї ж зали. Пункт призначення. Велика зала, одна з багатьох в інституті Перре; зала, відділена від експозиції, і все ж названа Залою експозицій; корпоративне приміщення, чиста дошка; біле/хромоване/чисте/просте (коротко — дизайн), створене для зібрань людей, які потребують нейтрального місця наприкінці двадцятого століття; віртуального місця, де їхні бізнесові справи (чи то ребрендинг, чи жіноча білизна, чи ребрендинг жіночої білизни) могли вирішуватися в порожнечі, неперервній відсутності; логічне завершення століть, у яких простір був переповнений і кривавий. Цей простір згорнутий, стерилізований, оновлюваний кожного дня нігерійською прибиральницею із пилососом і стережений містером Де Вінтером, польським сторожем (він себе так називає, його посада — начальник охорони цінностей); він охороняє це місце, розгулюючи по його межах із плеєром, що грає йому польські народні мелодії; ви можете побачити його, ви можете побачити це через гігантське вікно, якщо проходитимете повз — цілі акри захищеної порожнечі зі значками ціни за кожен квадратний фут із цих квадратних футів простору, простору, простору, довшого за свою ширину і висоту, яка вмістила б три рости Арчі та ще пів-Алсани. І сьогодні ввечері тут стоять (завтра не стоятимуть) два величезних стенди, блищать з обох боків зали, наче шпалери, і на них написано НАУКОВА КОМІСІЯ «МІЛЛЕНІАЛ» всіма можливими шрифтами — від навмисно архаїчних («вікінг») до модернових («Імпакт»), щоб читач одразу відчув тисячолітню історію надпису (в короткому варіанті), і все це в різноманітних відтінках сірого, блідо-голубого і темно-зеленого, бо ці три кольори (каже дослідження) асоціюються людьми із «наукою і технологіями» (червоні та пурпурові — з мистецтвом, а темно-синій — з якістю та/або вигідною покупкою), бо, на щастя, після років корпоративної синестезії (сіль-і-оцет-синій, сир-і-цибуля-зелена) люди врешті знайшли відповіді на питання, як організовувати простір або запускати ребрендинг зали/меблів/Британії (коротко: нова Британська зала, простір для Британії, Британськість, простір Британії, Британський промисловий простір, культурний простір, простір). Вони знають, як відповідати, якщо їх питають, які почуття викликає у них матове/хромоване; і вони знають, що таке національна ідентичність? Символи? Живопис? Карти? Музика? Кондиціонери? Усміхнені чорношкірі діти, чи усміхнені китайські діти, чи (відзначити потрібне)? Світова музика? Кучері чи гладке волосся? Плитка чи ламінат? Рослини? Водопровід?

Вони знають, що вони хочуть, особливо ті, хто прожив це століття, змінюючи простір на простір, як містер Де Вінтер (уроджений Войцех), зі зміненим ім’ям, після ребрендингу, відповідь на будь-яке питання: нічого нічого простір будь ласка тільки простір нічого будь ласка нічого простір.

Просто як у телевізорі! І це був найвищий комплімент, який Арчі міг присвоїти події реального життя. Крім «просто як у телевізорі, тільки ще краще!» Усе таке сучасне. Так забацано, що дихнуть тут страшно, не те що пукнути. Ці крісла — пластикові, але без ніжок, скручені, як буква S; вони наче працювали вже самим тим, що були так вигнуті; і вони грали між собою — близько двохсот стільців у десять рядів; і вони зміїлись навколо вашого тіла, коли ви сідали в них — м’які, але надійні! Зручні! Сучасні! І ти не можеш не захоплюватися, коли складаєшся отак, думав Арчі, сідаючи в таке крісло. Просто чудово.

Інша річ, яка робила все це таким, як по телевізору, тільки кращим, то це зала, повна людей, яких він знав. Із самого заду сидів Міллат (засранець), з Абдулом-Джіммі та Абдулом-Коліном; Джош Чалфен ближче до середини, а Маджід — він сидів у першому ряду поруч із жінкою Чалфен (Алсана на неї не дивилася, але Арчі їй помахав, бо було неввічливо не привітатися), і перед ними всіма (біля самого Арчі — Арчі вибрав собі найвигідніше місце) сидів Маркус — за довгим-довгим столом, просто як по телевізору, з купою мікрофонів, цілим чортовим натовпом мікрофонів, величезні чорні черева злючих-кусючих бджіл. Маркус сидить між чотирма іншими пацанами, три з них його віку, а четвертий — зовсім старий пацан, висушений якийсь, справжній сухар, якщо це правильне слово. І вони всі до одного в окулярах — точно так, як показують науковців по тєлєку. Але — без білих халатів. Усі неформальні: футболки, шалики, мокасини. Трохи розчаровує…

Ну, Арчі бачив немало цих прес-конференційних штук (батьки схлипують, зникають діти, або, навпаки, це був сценарій усиновлення з-за кордону, плачуть діти, зникають батьки), але це було в сто разів краще, бо по центру стола було щось досить цікаве (чого зазвичай по телевізору не показують, там показують людей, які схлипують): миша. Звичайна собі миша: сіро-бура, сама по собі, але дуже активна, вона носилася колами у своєму скляному ящику завбільшки з телевізор, із дірочками для повітря. Арчі розхвилювався, коли вперше її побачив (сім років