Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

Я зайшов до нього опівдні, на ратуші якраз вибило дванадцяту годину, а він щойно повернувся з одного вдалого візиту до міністерства оборони. Він добився замовлення на півмільйона солдатських картузів. Таким чином, як признався мені тесть, він, старий, немічний чоловік, хотів іще послужити вітчизні. При тому тесть обома руками чесав свої сріблясто-сиві бакенбарди, немов прагнув погладити водночас обидва цісарства, Цислейтанію і Транслейтанію. Він був рославий, дужий і вайлуватий. Тесть нагадував мені вантажника, який узяв на себе клопіт доставити півмільйона картузів, проте той тягар радше тішив його, аніж обтяжував.

— Ради Бога, вступайте! — мовив він радісним голосом. — Але думаю, що мою доньку ви втратите.

Тієї миті я відчув, що не можу попросити в нього руку його доньки. І з тією необачністю, з якою всупереч всьому намагаєшся зробити неможливе можливим, з поспіхом, до якого мене змушувала щоразу ближча смерть, із силою, яка квапила мене насолоджуватися залишками свого швидкоплинного життя, я нечемно і нетерпляче гукнув капелюшнику:

— Я повинен негайно побачитися з вашою донькою.

— Юний друже, — відказав він, — я знаю, ви хочете попросити в мене її руку. Я знаю, що Елізабет вам не відмовить. А поки що візьміть мою і вважайте себе за мого сина.

З тими словами він простягнув свою широку, трохи вологу, білу, аж бліду, руку. Я потиснув її, і мені здалося, ніби я вліз у кавалок тіста. Рука та була безживна й холодна. Вона миттю зробила слово «син» брехнею, вона навіть цілком його спростувала.

Прийшла Елізабет, і капелюшник усе сказав їй за мене: «Пан Тротта йде на війну, — мовив мій тесть, так наче хотів сказати: «Він їде відпочивати на Рив’єру», — а перед тим хоче на тобі оженитися». Фабрикант говорив таким тоном, яким годину тому в міністерстві оборони міг розмовляти про солдатські кашкети з референтом з питань уніформи. Проте тут була Елізабет, тут була її посмішка, що осявала мене, усе її єство променилося, виблискуючи вічним, щоразу новим срібним щастям, що, безгучне, немов видзвонювало.

Ми обійнялися. Ми вперше поцілувалися, палко, майже безсоромно, незважаючи на пильні батькові очі; навпаки, ми з чарівливою зухвалістю усвідомлювали, що вже маємо свідка свого потаємного зв’язку. Я віддав себе на поталу. В мене не було часу. За моїми плечима вже стояла смерть. Я був уже його сином, більше того, сином капелюшника. Мені треба було в мій 21-й, на вулицю Шляхову. Я поквапився вийти з обіймів просто до війська; від кохання до загибелі. І те, і те щемом озивалося в серці. Я гукнув візника і поїхав до казарми…

Там я зустрів кількох друзів і приятелів. Дехто з них, як і я, прийшли просто з обіймів.

Вони прийшли просто з обіймів, і їм здавалося, ніби вони вже виконали найважливіші військові обов’язки. Всі заручилися. Кожен мав дівчину, яка мала стати його дружиною, навіть якщо це була не рівня, а якась випадкова знайома з тих, які в ті часи частенько невідомо чому прибивалися до нашого брата, полишивши якийсь закутень: до пари нічним метеликам впурхнувши літньої ночі крізь відкрите вікно, вони блискавично падали на стіл і ліжко, легковажні, щирі, оксамитові дарунки великодушної короткої ночі. Кожен із нас був певний: якщо запанує мир, ми всі повстанемо проти законного шлюбу. Лише спадкоємцям престолу випадало у той час законно ставати під вінець. Наші батьки часто вже в тридцять перетворювалися на статечних голів сімейства, в яких дітей було як макового цвіту. Проте в нас, поколінні, приреченому на війну вже з народження, інстинкт розмноження, допевне, погас. Нам аж ніяк не хотілося себе продовжити. Смерть схрестила свої кощаві руки не лише над келихами, з яких ми пили, а й над нічними ліжками, на яких ми спали з жінками. І саме тому наші тодішні жінки були випадковими. Для нас навіть не надто важила хіть, яка дарувала нам утіху.

Але тепер, коли війна несподівано покликала нас у додаткові окружні команди, перше, що спадало нам на думку, була не смерть, а честь і її сестра, небезпека. А пиха — вона, як наркотик: вона притлумлювала в нас страх і всі погані передчуття. Коли смертельно хворі складають заповіт і роблять розпорядження на всі випадки, то їх, напевно, беруть дрижаки. Але ж ми були молоді і геть здорові! Нас анітрохи не брали дрижаки, ми тішилися, нам подобалося, що можна було налякати тих, хто лишався. Звичайно, ми писали заповіти, швидко ставали під вінець, переймаючись пихою, пихою, за якою не ховалися розважливість і каяття. Вінчання здалося б нам іще шляхетнішим, якби криваві жертви лишили нас одними на цьому світі. Воно робило для нас смерть, якої ми хоча й боялись, але були зв’язані з нею на все життя, менш небезпечною й відразливою. Певною мірою ми перетинали собі шлях до відступу. І той перший незабутній і бурхливий порив, який вів нас у перших погибельних боях, поза сумнівом, живився страхом перед поверненням у «сімейне життя», страхом перед кульгавими меблями, перед жінками, які втратили знадливість, перед дітьми, які з’являлися на світ симпатичні, мов янголята, а вирісши, перетворювалися на чужі лихі створіння. Ні, всього цього ми не хотіли. Так чи інакше небезпека була неминуча. Щоб її собі, втім, присолодити, ми ставали під вінець. А відтак ми були готові рушити їй назустріч, як іще невідомій, але притягальній батьківщині…

Проте, хоча я й знав, що відчуваю те саме, що й мої побратими, хорунжий у резерві Беренфельз, лейтенант Гартманн, обер-лейтенант Лінк, барон Лерх, кадет др. Броцінер, усі вони, кого я тут перераховую, здавалися мені схожими на мого кузенка Бранка і його приятеля візника Манеса Райзіґера — неглибоких, легковажних, недружніх, недотепних і не гідних смерті, до якої вони якраз прямували, ані заповітів і шлюбів, які вони збиралися влаштувати. Звісно, я любив свій 21-й єґерський! Колишня цісарсько-королівська армія знала свій власний патріотизм, патріотизм місцевий, полковий і батальйонний. Із командиром зводу Мареком, капралом Тюреком,