Читати книгу - "Вітіко"

— Живе в доброму здоров'ї, — відповіла Вентіла, — править у церкві Святого Мартина, роздумує й записує в грубій книжці події, пов'язані з імператорами, бо намагається все дослідити, що колись діялось. Він доручив мені передати тобі святкове привітання від нього.

— Передай йому подяку, коли повернешся, — попросив Вітіко, — і передай моє шанування.

— Передам, — пообіцяла Вентіла, — і він зрадіє, бо любить тебе, як і тоді, коли ти був ще дитиною. Він каже, що Баварія з тривогою дивиться на Австрію, відколи в Німеччині править Конрад, єдиноутробний граф маркграфа Генріха, і відколи маркграф узяв собі за дружину вдову покійного баварського герцога.

— Отже, він знову приїде коли-небудь у Пржиц? — запитав Вітіко.

— Пржиц після смерті твого батька наганяє на нього смуток, — відповіла Вентіла, — але він скоро приїде.

— Тамтешні люди люблять його, — сповістив Вітіко.

— Його люблять усюди, — поправила сина мати.

— А як живе тітонька Гільтрут? — запитав Вітіко.

— Вона побожна, — відповіла Вентіла, — живе в доброму здоров’ї, дбає про дім, і думає про тебе, як думала й тоді, коли ще пелюшки тобі міняла.

— Я б хотів зробити їй багато добра, — висловив бажання Вітіко.

— Ти ж робиш, — нагадала мати, — бо всякчас посилаєш їй щирі вітання, які їй дуже приємні.

— Мені теж приємно посилати вітання, — сказав Вітіко, — тож передай їй ще кілька, якщо поїдеш туди.

— Вона потребує тепер тільки прихильності, — мовила Вентіла.

— І вона щедро отримує її від тебе, — відповів Вітіко.

— Ти ходив у Плані до людей у їхні хатини, — мовила мати.

— Так, мамо, — підтвердив Вітіко.

— Ми теж завжди заходили до них у гості, коли жили там, — розповідала Вентіла. — Люди там добрі, чесні та вірні.

— Вони такі, незважаючи на злидні та на суворість і грубість своїх тіл, — хвалив їх Вітіко. — У війні, що минула, вони допомогли перемогти справедливості, були моїми товаришами, і я став їм товаришем.

— Ти їх ще збирав у своєму домі, — проказала Вентіла.

— Авжеж, вони їли в мене хліб і сіль.

— Добре, що так, — мовила Вентіла. — Лісовий край багатьом людям ще невідомий, але він дуже важливий. Вітіко, що ти далі робитимеш?

— Знову поїду в Плану і Пржиц, — відповів Вітіко, — а потім подамся до князя в Прагу. Навесні почнеться війна проти моравських князів, і я братиму участь у ній.

— Сину мій, Вітіко, ти робитимеш те, що підказує твій обов’язок, — сказала Вентіла, — і будеш розумний та обережний.

— Я робитиму те, що завжди вважав за добре і справедливе, — заявив Вітіко.

— А Господь захищатиме добре і справедливе, — запевнила Вентіла, — а після війни я з тітонькою Гільтрут приїду в Пржиц.

— Я зустріну вас у Ландсгуті й проведу до Пржица.

— Сину мій, поживи тепер трохи на цій горі, — попросила Вентіла. — Аґнеса, ця висока пані, добре ставиться до мене і до тебе. Подивись тільки, яку гарну кімнату з м’якими лавами і з видом на увесь край вона дала мені. Її син Генріх тримає свій двір у Відні, й навколо нього крутяться церковні ієрархи, лицарі й люди мистецтва і намагаються засвоїти добрі манери. Ти підеш до нього й побачиш багато доброго для себе.

— Я лишуся коло тебе й буду часто їздити у Відень, — відповів Вітіко, — хіба що я стану потрібний у своїй країні, і тоді я чимшвидше подамся туди.

— Усе може статися, — зітхнула Вентіла. — А тепер, Вітіко, спочинь. Дай-но я покажу тобі твою кімнату, а як захочеш, тоді знову приходь до мене. Влаштовуйся, і нехай тобі сподобається там.

Вентіла підвелася, Вітіко теж. Одягнув шапку на голову і пристебнув меч. Потім мати перехрестила йому чоло, а він поцілував їй обидві руки. Після цього попрощалися. Вітіко вийшов із кімнати, а мати лишилася.

Вийшовши в передпокій, де була сиділа дівчина Лютгарт, Вітіко побачив ще й чоловіка, що сидів на стільці. То був той самий чоловік, який провів його в кімнату, де пряли дівчата. Чоловік підвівся й назвав себе:

— Я Ецелін, домашній управитель ясновельможної пані маркграфині, і висока пані маркграфиня наказала провести вас, шляхетний Вітіко, по замку.

— Ну, то ведіть мене, шляхетний управителю Ецелін, — кивнув Вітіко.

Обидва чоловіки вийшли з передпокою. Управитель повів Вітіко сходами вгору в кімнату, до якої прилягала ще одна кімната.

— Тут ви маєте жити зі своїм слугою, — повідомив управитель, — і кухар, гардеробник, управитель замку і маршалок попереджені, що мають