Читати книгу - "Любов дика та прекрасна"

Тепер прийшла його черга встати з ліжка. Він пройшов кімнатою, узяв рушник і обгорнув навколо стегон. Вогонь уривчасто освітлював його широку спину, а обличчя в нього було похмуре. Вона чула, як її серце нестримно калатає, і не могла зрозуміти, що найшло на неї, що вона висунула йому такий ультиматум. Що вона накоїла? Що він відповість?

Він тихо стояв на балконі за вікном їхньої спальні. Вона ззаду підійшла до нього, обійняла його руками, притислася всім своїм вбраним у шовк тілом, поклавши щоку на його тверде плече.

— Невже я цього не варта, Френсісе? — прошепотіла вона хрипко. — Невже тобі так важко змиритися з тим, що те, що було моїм, тепер стане і твоїм також? Хіба тобі не хотілося б поділитися багатством зі мною? Ти не втомився? Я втомилася, Френсісе. Я просто замордувалася від того, що мене весь час до чогось силують. Я кохаю тебе й хочу бути з тобою…

Вона відчувала, як його серце рівно б'ється під її руками, і він тихо мовив:

— Ми вже ніколи не зможемо повернутися додому, Кат.

— Я розумію, Френсісе, і я тужитиму за Шотландією, але для мене дім там, де ти. Я це добре зрозуміла за ті роки, що їх ми прожили окремо.

— Мабуть, ми зможемо звикнути до спокійного життя.

— Так, Френсісе, зможемо.

Тоді він повернувся так, що вони опинилися обличчям одне до одного. Його руки легко лежали на її талії, її долоні — на його плечах.

— Ти справді кинула б мене, Кат?

Вона підняла голову й з любов'ю дивилася на нього знизу вгору, у її красивих зелених очах сяяли, мов діаманти, сльози.

— Господи, чорти б мене забрали, Босвелле! Я б нізащо не змогла тебе кинути. Я кохаю тебе! Я тебе завжди кохала! І хай Господь змилосердиться наді мною, бо я завжди тебе кохатиму!

Він глибоко й полегшено зітхнув, і вона радісно засміялася.

— А що, Френсісе, засумнівався в мені?

— Моя кохана дружино, відтоді, як ми вперше зустрілися, я ніколи не міг із певністю сказати, що ти зробиш або що буде далі. І це завжди чи не найдужче принаджувало мене в тобі.

Раптом вони почули, як навкруги калатають дзвони. У їхньому селі, у селах внизу, у долині, у численних церквах Рима за пагорбами. Ці дзвони проводжали 1599 рік, останній рік шістнадцятого століття. Вони радісно вітали новий 1600 рік і нове століття.

Коли Френсіс Стюарт-Гепберн нахилився, щоб поцілувати свою дружину, у нього майнула натхненна думка. Разом вони всіх перемогли! Разом із його Кат вони пережили весь біль, усю жорстокість, що випали на їхню долю. То чи є щось таке, чого вони не зможуть зробити в цьому чудесному новому столітті?

— З Новим роком, моя кохана, — мовив він і знову торкнувся губами її вуст, відносячи її в той особливий світ, світ, що належить лише їм двом і в який більше ніхто й ніколи не вторгнеться.

Епілог

Весна 1601 року

Навесні 1601 року сержант охорони повідомив Джеймсові Леслі, п’ятому графові Ґленкірка, що високий джентльмен з обличчям, схованим за маскою, хоче особисто з ним зустрітися. Граф дав згоду на таку зустріч, мовивши: «У мене немає ворогів». Це була правда. Теперішній господар Ґленкірка тримався подалі від двору, підтримував короля лише тоді, коли підтримка була необхідна, і проводив мало не весь свій час, керуючи своїми величезними маєтками та кількома дуже успішними підприємствами, а ще виконуючи примхи своїх двох маленьких синів та чекаючи на третього, що його мала незабаром народити вагітна дружина.

Запропонувавши таємничому відвідувачеві віскі, він запитав:

— То, може, знімете свою маску, сір?

— О, так, — відповів йому знайомий голос, і виявилося, що перед п’ятим графом Ґленкірка сидить четвертий граф Ґленкірка.

— Ну що, Джеммі, ти міг би сказати, що ти радий мене бачити, — сказав Патрик Леслі з кривою посмішкою.

— Батьку! — На обличчі молодого чоловіка відбилося неймовірне потрясіння. — О Боже, батьку! Ти ж був мертвий! Нам повідомили, що твій корабель так і не прибув до місця призначення!

— Я все поясню за кілька хвилин, але спочатку розкажи мені про свою матір і про мою.

«О Боже, — подумав Джеммі. — Погані новини для нього з усіх боків».

Він зітхнув і почав:

— Бабуся Меґ померла минулої зими. Смерть її була легкою, вона не хворіла. Просто однієї ночі заснула й більше не прокинулася.

— От дідько! — тихо вилаявся Патрик Леслі. — Якби ж то було приїхати трішечки раніше. — А далі він запитав: — А твоя мати? Що з моєю дружиною?

Джеймс Леслі знову завагався. А потім, зрозумівши, що йому нічого не залишається, окрім як сказати правду, відповів:

— Мами немає, батьку.

— Немає? — Він раптом затнувся, а потім сказав: — А, так, звичайно. Король, не марнуючи часу дарма, одразу ж забрав її до себе? Вона при дворі? Вона щаслива?

— Вона в Італії, батьку. Вона дружина лорда Босвелла. Приєдналася до нього у вигнанні.

— От зрадлива лярва! І скільки ж вона почекала, перш ніж утекти до коханця, наражаючи власну родину на небезпеку?

— Не смій більше говорити про неї в такому тоні! — Патрик почув, що його син мало не гарчить, і, пильно придивившись до нього, дещо здивувався. — Вона була геть спустошена, коли дядько Адам приніс новини про те, що твій корабель зник безвісти. Вирішила, що це саме вона винна, що ти загинув, і, либонь, прожила б усе своє життя тут, у Ґленкірку, оплакуючи тебе, якби не король. Ти маєш рацію: тільки-но почувши, що ти зник, він офіційно визнав тебе мертвим, а мене призначив п’ятим графом. Я одержав наказ негайно одружитися, щоб забезпечити спадкоємність Ґленкірка. Мамі було дозволено побути в жалобі до весни. А потім вона мала повернутися до двору й до ліжка короля.

Це вона також збиралася зробити вже заради мене. Король не знав, що мені відомо, що відбувалося між ним, тобою, лордом Босвеллом та мамою. Тож він уважав також, що я й гадки не маю про його погрози на нашу адресу. Я підтримував його на весь голос, прилюдно, ніби штовхаючи маму в його обійми.