Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Дар Гумбольдта 📚 - Українською

Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дар Гумбольдта" автора Сол Беллоу. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 165 166 167 ... 176
Перейти на сторінку:
обом?

— Звісно.

— Мені слід було вислати тобі твою частку з тих трьох тисяч. Одна з причин, чому я мала заїхати в Мадрид, — поговорити з тобою про це, скласти контракт, узгодити його. Ти, певно, геть про це забув.

— Ні, не забув, — відповів я. — Та лише зараз до мене дійшло, що я й сам намагаюся продати ту ж ідею іншим людям.

— Розумію, — сказала вона. — Продаж одного й того ж твору двом компаніям. Можна було опинитися в дуже незручному становищі.

Увесь цей час, як ви бачите, бізнес тривав. Бізнес, зі своєю химерною автономією, йшов своїм власним шляхом. Подобається це нам чи ні, а ми говорили його мовою, мислили його поняттями. Що було бізнесу до моєї поразки в коханні, до того, що я встояв перед Ребеккою Волстед з її палаючим обличчям і що я вивчав антропософські доктрини? Бізнес, певний своїх власних неперевершених можливостей, змушував нас витлумачувати життя крізь призму його практик. Навіть зараз, коли ми з Кетлін мали обміркувати стільки особистих, надзвичайно важливих для людини питань, ми обговорювали контракти, опціони, продюсерів і грошові суми.

— Звісно, — сказала вона, — за законом ти не міг бути зв’язаний угодою, яку я уклала.

— Коли ми зустрілися у Нью-Йорку, то говорили про сценарій фільму, який ми з Гумбольдтом вигадали у Принстоні…

— Той, про який мене розпитувала Люсі Кантабіле? Її чоловік теж телефонував мені в Белград і надокучав загадковими запитаннями.

— …щоб розважитися, поки Гумбольдт планував посісти кафедру поезії.

— Ти сказав мені, що то були суцільні нісенітниці, і я більше про це не думала.

— Він пропав на двадцять років чи десь так, а потім хтось додумався вкрасти наш оригінальний сценарій і поставив за ним фільм «Кальдофреддо».

— Ні! То ось звідки походить «Кальдофреддо». Він ваш із Гумбольдтом?

— Ти його бачила?

— Ясна річ. Шедевр Отвея створили ви? Це неймовірно.

— Так, справді, я щойно повернувся із зустрічі в Парижі, де довів продюсерам наше авторство.

— Вони заплатять тобі? Вони повинні. Ти ж маєш справжній доказ, правда?

— Я вмираю, коли подумаю про судовий позов. Ще десять років по судах. На самі лише гонорари моїм адвокатам пішло б чотириста чи п’ятсот тисяч доларів. Але для мене, чоловіка, який наближається до шістдесяти і прямує до сімдесяти, не залишиться жодного гроша. Я заберу своїх сорок чи п’ятдесят тисяч уже.

— Це буде лише заява про компенсацію незначної шкоди? — обурилася Кетлін.

— Проте я вважатиму себе досить щасливою людиною, що її інтелектуальна діяльність субсидуватиметься протягом декількох років. Я, звісно ж, розділю ці гроші з дядечком Вальдемаром. Кетлін, коли я почув про заповіт Гумбольдта, я подумав, що це просто ще якесь його зворушливе блазнювання, яке триває й після його смерті. Але правові заходи, до яких він вдався, були цілком розумні, і він не помилявся, чорт його забирай, щодо цінності своїх паперів. Він завше мав шалену надію несподівано розбагатіти. І що ти думаєш? Так і вийшло. От тільки світ знайшов застосування не його серйозній праці, а цим фіґлям.

— Які також і твої, — сказала Кетлін. Коли вона тихо всміхалася, на її шкірі проступало багато зморщечок. Мені було прикро бачити ці сліди старіння у жінки, красу якої я так добре пам’ятав. Але з цим можна жити, якщо виробити правильний погляд. Зрештою, всі ці зморшки були наслідком багатьох-багатьох років добродушності. Вони були відлунням чогось доброго. Я починав розуміти, як можна примиритися з такими змінами. — Але якщо говорити серйозно, то що, на твою думку, мав би зробити Гумбольдт?

— Звідки мені знати, Кетлін? Він робив те, що міг, він жив і помер достойніше за більшість. Божевілля стало наслідком жарту, на який Гумбольдт намагався обернути своє велике розчарування. Він так глибоко розчарувався. Єдине, що потрібно людині такого типу — це можливість вилити своє серце в якійсь шляхетній праці. Люди, такі як Гумбодьдт, виражають сенс життя, проголошують думки своєї епохи, або ж знаходять значення чи відкривають істини буття, використовуючи ті можливості, що пропонує їхній час. Коли ці можливості великі, тоді між тими, хто виконує одну і ту ж справу, панує любов і дружба. Як це можна побачити у Гайдновій хвалі Моцарта. Коли ж можливості менші, це породжує ворожість, гнів, безумство. Я був прив’язаний до Гумбольдта майже сорок років. Це був екстатичний зв’язок. Сподівання долучитися до поезії — радість від того, що знаєш людину, яка творить поезію. Розумієш? В Америці криється найдивовижніша нечувана поезія, проте жоден із традиційних, знаних культурі, методів навіть не береться її відкривати. Але тепер це стосується всього світу. Агонія занадто глибока, безлад занадто великий для мистецьких починань, що здійснюються у старий спосіб. Тепер мені стає зрозуміло, що хотів сказати Толстой, закликаючи людство припинити облудну й непотрібну комедію історії і почати просто жити. Для мене це дедалі більше прояснялося у Гумбольдтовому великому розчаруванні та безумстві. Він пройшов усі небезпечні етапи цього усталеного маршруту. Але вистава мала завершитися. Вона — тепер це цілком очевидно — не могла тривати далі. І ось ми мусимо нишком прислухатися до звуку правди, яку вкладає в нас Господь.

— І це те, що ти називаєш інтелектуальними заняттями… які субсидуватимуть гроші за «Кальдофреддо». Розумію, — сказала Кетлін.

— Згідно з поширеним припущенням, найзвичайніші життєві явища можуть бути лише абсурдом. Віру називали абсурдом. Але тепер віра, можливо, зрушить гори цієї розсудливої абсурдності.

— Я збиралася запропонувати тобі покинути Мадрид і приїхати до Альмерії.

— Розумію. Ти переживаєш за мене. Маю кепський вигляд.

— Не зовсім. Але видно, що ти занадто перевтомився. Тепер на Середземномор’ї буде хороша погода.

— Середземне море, так. Як хотів би я мати місяць блаженного спокою. Але в моєму розпорядженні небагато грошей.

— Ти банкрут? Я гадала, у тебе великі статки.

— Їх у мене відібрали.

— Тоді я помилилася, не приславши тобі півтори тисячі доларів. Подумала, що для тебе це дрібничка.

— Ще кілька місяців тому це була дрібничка. А ти зможеш знайти для мене якесь заняття в Альмерії?

— Ти цього не захочеш.

— Я не знаю, чого «цього».

— Зніматися у стрічці «Спогади кавалера». За Дефо. Там буде облога і таке інше.

— І я носитиму костюм?

— Це не для тебе, Чарлі.

— Чому ні? Послухай, Кетлін. Якщо я можу щось сказати хорошою англійською…

— Будь моїм гостем.

— Щоб загладити провину чи виправити помилки п’ятьох десятиліть, я готовий спробувати будь-що. Я не надто надаюся до того, щоби зніматися в кіно. Ти й уявити собі не можеш, з яким задоволенням я буду статистом у цьому історичному фільмі. Я зможу носити

1 ... 165 166 167 ... 176
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дар Гумбольдта», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дар Гумбольдта"