Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн. 2"

коли ти гадаєш, ніби якісь дурні плітки можуть нас порізнити. Гадаєш, я повірю, що ти й мій Ешлі?.. Ну й вигадка ж! Хіба я не знаю тебе краще, ніж будь-хто на світі? Гадаєш, я забула, як людяно, як саможертовно ти поставилася до Ешлі, й Бо, і мене... почавши від того, що ти врятувала мені життя, й кінчаючи тим, що не дала нам усім померти з голоду? Гадаєш, я можу забути, як ти мало не боса ходила борозною за тим янківським конем, а руки у тебе були в пухирях... і все лише задля того, щоб моє немовля і я мали що їсти... і що я після всього цього повірю, як тебе гидко оббріхують? Не хочу більше чути ні слова від тебе, Скарлет О’Гаро. Ні слова.

— Але ж...— Скарлет затнулася на півслові.

Рет за годину перед тим виїхав з міста, забравши з собою Гарні й Пріссі, і до сорому та злості Скарлет додався розпач. А тепер, мало що вона відчувала тягар своєї провини, то ще й мусила терпіти захист з боку Мелані. Ні, це вже було понад силу. Якби Мелані повірила Індії та Арчі, гостро дорікнула їй на вечорі або хоча б холодно зустріла — тут би вона ще могла гордо закинути голову й навіть боронитися всією доступною зброєю. Але згадуючи, як Мелані врятувала її перед лицем товариства, коли вона стала поряд з нею, мов тонкий сяючий меч, та якою довірою і викликом світились тоді очі Мелані,— Скарлет розуміла, що порядність вимагає від неї одного: щиро все визнати. Так, зізнатися геть в усьому, почавши з того далекого залитого сонцем ганку в Тарі.

До цього закликав її голос сумління,— хоч і довго притлумлюваний, він таки озвався в Скарлет, яку виховувано ревною католичкою. «Визнай свої гріхи і відпокутуй у смутку й каятті»,— сотні разів казала їй Еллен, і ось зараз, у критичну хвилину, ці материні напучення ожили в Скарлет і заполонили її свідомість. Вона все визнає,— геть усе, кожен погляд і кожне слово, ті нечисленні пестощі, які були між нею та Ешлі,— і тоді Господь полегшить їй муки й дарує душі спокій. А покутою для неї буде бачити, як страшенно зміниться обличчя в Мелані, коли замість любові й довіри на ньому проступить неймовірний жах та відраза. О, це буде надто тяжка покута,— з болем у серці думала Скарлет,— до кінця свого віку пам’ятати обличчя Мелані, знати, що їй відомо, яка вона, Скарлет, дріб’язкова й ница, дволика й лицемірна.

Колись думка про те, щоб глузливо жбурнути правду Мелані в обличчя й побачити, як розвіється оманливий рай, яким п’янить себе ця дурочка, здавалася Скарлет привабливою, хоч і дорого довелося б згодом за цей жест заплатити. Але тепер одна ніч усе відмінила і робити так їй зовсім перехотілося. Чому це сталося — вона не розуміла. Забагато суперечливих думок снувало у неї в мозку, і годі було добрати в них ладу. Вона знала тільки те, що як колись прагнула залишатись в очах матері скромною, доброю, щиросердою, отак нині палко жадала, щоб Мелані зберегла про неї високу думку. Скарлет знала, що їй байдуже, як вона виглядає в очах світу, в очах Ешлі й Рета, але от Мелані нізащо не повинна змінити своєї думки про неї на гірше.

Скарлет страшно було сказати Мелані правду, однак тепер у ній озвався — що рідко бувало — інстинкт порядності, і він не дозволяв далі кривити душею перед жінкою, яка стала в її обороні. Отож коли Рет поїхав, забравши з собою Гарні, вона й кинулася до Мелані.

Але вона встигла тільки пробурмотіти: «Меллі, я мушу тобі пояснити, як було в той день...» — бо Мелані ту ж мить рішуче її урвала. Скарлет, присоромлено дивлячись у темні очі, які горіли любов’ю і гнівом, відчула, як у неї завмирає серце, і зрозуміла, що їй ніколи не зазнати душевного спокою й миру, дарованих зізнанням. Мелані вже першими своїми словами навік перекрила перед нею цей шлях. Скарлет нечасто думала по-дорослому, як-от зараз, коли вона усвідомлювала: це ж чистий егоїзм спонукає її зізнатись у тому, що гнітить їй душу. Адже зізнавшись, вона позбулася б свого тягаря, але тим самим переклала б його на людину чисту й довірливу. І це тоді як вона була в боргу перед Мелані за її заступництво і сплатити цей борг могла тільки мовчанням. Бо якою жорстокою розплатою було б знівечити життя Мелані непроханим зізнанням у тому, що чоловік зрадив її, і то з найближчою її подругою!

«Я не можу цього їй сказати,— гірко подумала вона.— Ніколи не зможу, хоч би сумління замучило мене до смерті». І Скарлет чомусь пригадалися слова п’яного Рета: «Вона не може повірити в безчестя тих, кого любить... І це буде твоїм хрестом».

Так, це буде її хрестом аж до смертної години, вона терпітиме мовчки ці муки, носитиме цю волосяницю сорому, відчуватиме роками її колючий доторк за кожним чулим поглядом і жестом Мелані, і завжди тамуватиме в собі бажання закричати: «Не будь така добра! Не захищай мене! Я не варта цього!»

«Якби ти не була така дурочка, така ніжна, довірлива, простодушна дурочка, я б менше мучилась,— думала Скарлет у розпуці.— Я в житті багато сходила тяжких доріг, але дорога з цим моїм хрестом буде найважча й найгіркіша».

Мелані сиділа навпроти неї у низенькому кріслі, впершись ногами у високий пуфик, від чого коліна її гостро, як у дитини, випнулись,— вона нізащо не прибрала б такої надто сміливої пози, якби не крайнє збудження. В руках вона тримала тонке мереживо і так швидко орудувала блискучою голкою, наче це була рапіра в поєдинку.

Скарлет, коли б її охопило таке обурення, тупотіла б ногами й верещала, як Джералд у свої найколоритціші хвилини, кликала б Господа Бога у свідки клятої криводушності й підлоти людської, а від її погроз помститися кров холола б у жилах. Але в Мелані тільки швидке миготіння голки та насуплені тонкі брови показували, як вона клекотить усередині. Та ще голос її звучав трохи холодніше і слова вихоплювались різкіше, ніж звичайно. Проте ця імпульсивна манера говорити була не притаманна Мелані яка не дуже часто висловлювала власну думку, а гострих слів і взагалі уникала. Скарлет лише тепер усвідомила, що Вілкси й Гамільтони можуть розпалюватись чи не дужче, ніж О’Гари.

— Мені страшенно набридло слухати, як люди