Читати книгу - "Танок драконів"

Півмісяць був тонкий і гострий, як лезо ножа. Дні йшли один за одним, повсякчас скорочуючись. Ночі довшали. Сонце не зазирало у печери в пагорбі. Місячне сяйво не проникало у ці кам’яні ходи. Тут не показувалися навіть зорі. Вони належали до верхнього світу, де час рухався своїм залізним колом — від дня до ночі, знов до дня, до ночі, знов до дня.

— Пора,— сказав лорд Бринден.

Що таке було в його голосі, що у Брана по спині мов крижані пальці пробіглися.

— Пора для чого?

— Для наступного кроку. Пора тобі від шкуромінства піти далі й дізнатися, що воно таке — бути зеленвидцем.

— Його навчать дерева,— сказала Листянка. Зробила закличний жест, і наперед вийшла інша співунка — біловолоса, яку Міра нарекла Сніжнокіскою. В руках вона тримала віродеревну миску, на якій була вирізьблена дюжина ликів, що нагадували лики на серце-деревах. У мисці була біла каша, густа й ситна, з темно-червоними прожилками.— Їж,— звеліла Листянка, вручивши Бранові дерев’яну ложку.

Хлопчик невпевнено поглянув на миску.

— Що це?

— Каша з насіння віродерев.

Від її вигляду Бранові стало зле. Наскільки він розумів, червоні прожилки — то просто сік віродерева, але у світлі смолоскипа це понад усе нагадувало кров. Бран занурив у кашу ложку, відтак завагався.

— Від цього я стану зеленвидцем?

— Зеленвиддя у тебе в крові,— сказав лорд Бринден.— А це допоможе пробудити твій дар і повінчати тебе з деревами.

Бран зовсім не хотів одружуватися з деревами... але хто ще захоче побратися з таким калічкою, як він? «Тисяча очей, сотня шкур, мудрість глибока, як коріння старезних дерев. Зеленвидець».

І він почав їсти.

Смак був гіркий, хоч і не настільки, як у жолудевої каші. Найважче було проковтнути першу ложку. Бран мало її не виблював. Друга вже смакувала краще. Третя здалася мало не солодкою. Далі він уже їв з охотою. Чому це йому каша спершу видалася гіркою? У ній відчувався присмак меду, свіжого снігу, перцю, кориці й останнього маминого поцілунку. З його пальців висковзнула порожня миска та гримнула додолу.

— Я не відчуваю нічого особливого. Що далі?

— Тебе навчать дерева,— торкнулася його руки Листянка.— Дерева все пам’ятають.

Він підніс долоню, і друга співунка почала ходити печерою, один по одному гасячи смолоскипи. Темрява загусла й поповзла до Брана.

— Заплющ очі,— сказав триокий ворон.— Висковзни зі своєї шкіри, як ти робиш, коли хочеш приєднатися до Літа. Але цього разу пірнай у коріння. Рухайся ним крізь землю до дерев на пагорбі, а потім розповіси, що бачив.

Заплющивши очі, Бран вислизнув зі шкіри. «У коріння,— подумав він.— У віродерево. Стань деревом». Якусь мить він бачив огорнуту темрявою печеру, чув плюскіт річки унизу.

І раптом знову опинився вдома.

У богопралісі, біля глибокого чорного ставка, сидів на камені лорд Едард Старк, і його, немов старечі вузлуваті руки, обіймало біле коріння серце-дерева. На колінах у лорда Едарда лежав великий меч під назвою Лід, і батько натирав лезо наолієною ганчіркою.

— Вічнозим,— прошепотів Бран.

Батько звів погляд. «Хто тут?» — запитав він, обертаючись... і Бран, перелякавшись, утік. І батько, і чорний ставок, і богопраліс розтанули і зникли, а він повернувся в печеру, де товсте біле коріння його віродеревного престолу колисало його, як мати колише немовля. Спалахнув, оживаючи, смолоскип.

— Розповідай, що бачив,— почувся голос Листянки; здалеку вона була схожа на дівчинку, не старшу за самого Брана чи одну з його сестер, але зблизька здавалася значно старшою. За її словами, їй було двісті років.

У Брана пересохло в горлі. Він ковтнув.

— Вічнозим. Я повернувся у Вічнозим. Бачив батька. Він не помер, не помер. Я його бачив, він повернувся у Вічнозим, він і досі живий.

— Ні,— мовила Листянка.— Його більше немає, хлопче. Не намагайся повернути його з мертвих.

— Я його бачив,— сказав Бран, щокою відчуваючи дотик шорсткої деревини.— Він чистив Лід.

— Ти бачив те, що хотів побачити. Серце твоє тужить за батьком і за рідною домівкою, ось тому ти це і бачив.

— Спершу слід навчитися дивитися — тільки тоді зможеш щось побачити,— сказав лорд Бринден.— Ти бачив тіні минулих днів, Бране. Ти дивився очима серце-дерева у вашому богопралісі. Для дерев час збігає не так, як для людей. Сонце, земля, вода — це віродереву зрозуміло, а дні, роки й століття — ні. Для людей час — як ріка. Ми пливемо за течією, з минулого в теперішнє, завжди в одному напрямку. Життя дерев інакше. Вони вкорінюються, ростуть і помирають в одному місці, й річка не здатна їх зрушити. Дуб — це жолудь, а жолудь — це дуб. А віродерево... для віродерева тисяча людських років — одна мить, тож крізь цю браму ми з тобою можемо зазирати в минуле.

— Але,— промовив Бран,— він мене почув.

— Він почув шепіт на вітру, шурхіт серед листя. Тобі до нього не заговорити, навіть якщо спробуєш. Я знаю. У мене теж є свої привиди, Бране. Брат, якого я любив, брат, якого я ненавидів, жінка, яку я жадав. Я й досі бачу їх через дерева, але жодне моє слово їх так і не досягло. Минуле залишається в минулому. Ми можемо з нього повчитися, але не здатні його змінити.

— А я ще побачу батька?

— Коли опануєш свій дар, зможеш зазирнути, куди схочеш, і побачити все, що бачили дерева — минулоріч чи тисячу віків тому. Люди проживають життя у пастці вічного сьогодення, між туманами пам’яті й тим морем темряви, яким нам видаються дні прийдешні. Є метелики, ціле життя яких триває один день, але для них, напевно, це строк такий самий довгий, як для нас — роки й декади. Дуб живе триста років, червоний сандал — три тисячі. Віродерево, якщо його не чіпати, житиме вічно. Для них роки — це мить, змах крил метелика, для них минуле, теперішнє й майбутнє — одне ціле. А ще твої можливості бачити не обмежуватимуться рідним богопралісом. Співуни різьбили очі на серце-деревах, щоб їх оживити, і саме цими