Читати книгу - "Танок драконів"

— Коли? — хотілося знати Бранові.

— За рік, за три, за десять. Я цього не бачив. Але з часом це прийде, запевняю. А зараз я вже змучився, мене кличуть дерева. Продовжимо завтра.

Годор, тихо бурмочучи «годор», відніс Брана назад у їхню печеру, а попереду йшла Листянка зі смолоскипом. Бран сподівався, що там будуть Міра з Джодженом і він їм розповість про те, що бачив, але їхній затишний закапелок у скелі був холодний і порожній. Годор поклав хлопчика на постіль, накрив хутрами й розпалив багаття. «Тисяча очей, сотня шкур, мудрість глибока, як коріння старезних дерев».

Задивившись у вогонь, Бран вирішив, що не засне, поки Міра не повернеться. Джоджен не зрадіє, знав він, але Міра буде за нього рада. Він не пам’ятав, як заплющив очі...

...а потім якимось чином знову повернувся у Вічнозим, у богопраліс, і дивився згори на свого батька. Цього разу лорд Едард здавався значно молодшим. Волосся каштанове без натяку на сивину, голова похилена, «...нехай зростають, як рідні брати, в любові,— молився він,— і нехай моя леді-дружина знайде в собі сили пробачити...»

— Батьку,— промовив Бран; голос його був шепотом на вітру, шурхотом серед листя.— Батьку, це я. Бран. Брандон.

Едард Старк, підвівши голову, довгу мить дивився на віродерево, але не заговорив. «Він не бачить мене»,— у відчаї збагнув Бран. Кортіло дотягнутися до батька, торкнутися його, але він міг тільки дивитися і слухати. «Я в дереві. Я всередині серце-дерева, дивлюся його червоними очима, але віродерево не може говорити, отож і я не можу».

Едард Старк повернувся до молитви. Бран відчув, як на очі набігають сльози. Та чиї це сльози — його чи віродерева? «Якщо заплачу я, то чи заплаче дерево?»

Решту батькових слів заглушив несподіваний дерев’яний стукіт. Едард Старк розтанув, як туман на ранішньому сонці. У богопралісі влаштувало дуель на виламаних гілках двоє дітлахів, улюлюкаючи і кружляючи. Дівчинка була старша і вища. «Арія!» — радісно подумав Бран, спостерігаючи, як вона стрибає на валун і рубає хлопчака. Але такого не могло бути. Якщо дівчинка — то Арія, тоді хлопчик — то сам Бран, але Бран ніколи не носив такого довгого волосся. «І Арія ніколи не перемагала мене на мечах, як ця дівчинка перемагає хлопчика». Вона вдарила хлопчика по стегну з такою силою, що в нього підломилася нога й він, упавши у ставок, почав хлюпатися й верещати. «Ану мовчи, дурню,— сказала дівчинка, відкидаючи свою гілку.— Це ж просто вода. Чи хочеш, щоб почула стара Нан і побігла доповідати батькові?» Опустившись навколішки, вона потягнула брата зі ставка, але не встигла витягнути, бо вони двоє вже розтанули.

Потому картинки з’являлися швидше і швидше, поки Бран не відчув розгублення й запаморочення. Він більше не бачив ні батька, ні схожої на Арію дівчинки, зате з чорного ставка вийшла гола жінка в тяжі; вся мокра, вона опустилася навколішки перед деревом і почала молити богів послати їй сина, який помститься за неї. Потім з’явилася тоненька, як спис, дівчина з каштановим волоссям і, підвівшись навшпиньки, поцілувала у вуста юного лицаря, який заввишки був як Годор. Темноокий юнак, білошкірий і завзятий, зрізав з віродерева три гілки і загострив їх на стріли. З кожним видінням дерево молодшало й молодшало, а менші дерева перетворювалися на паростки і зникали; їх змінювали інші дерева, які, своєю чергою, теж маліли і зникали. Лорди, яких тепер бачив Бран, були високі, тверді й суворі, вбрані в шуби й кольчуги. У деяких були обличчя, які Бран пам’ятав зі статуй у крипті, але він не встигав пригадати їхні імена — вони щезали.

А потім у нього на очах якийсь бородань змусив бранця стати навколішки перед серце-деревом. До них через опале темно-червоне листя підійшла білокоса жінка з бронзовим серпом у руці.

— Ні,— вигукнув Бран,— ні, не треба!

Але вони його не чули, так само як не чув і батько. Жінка схопила бранця за волосся, піднесла серп йому до шиї і полоснула. А крізь туман віків хлопчик-каліка міг тільки спостерігати, як барабанять ноги чоловіка по землі... та коли з нього полилося червоною хвилею життя, Брандон Старк відчув смак крові.

Джон

Сім днів хмарного неба й сніговіїв — і десь в обідню пору сонце нарешті прорвалося крізь хмари. Місцями замети були вищі за людину, але стюарди відкидали сніг цілий день, і доріжки вдалося розчистити настільки, наскільки це взагалі можливо. Стіна мерехтіла, відбиваючи світло, і всі шпари і щілини сяяли блакиттю.

З висоти семисот футів Джон Сноу дивився на примарний ліс. Унизу між дерев кружляв північний вітер, змітаючи з верхніх гілок кришталево-білі вихори сніжинок, які нагадували крижані прапори. Більше не було ніякого руху. «Жодних ознак життя»,— подумав Джон. Це не надто заспокоювало. Ні, боявся він не живих. І все одно...

«Вийшло сонце. Сніг припинився. Можливо, спливе ще цілий місяць, перш нам випаде нова нагода. А можливо, цілий сезон».

— Скажи Еметові, щоб скликав новобранців,— мовив Джон до Стражденного Еда.— Нам потрібен буде супровід. Десять розвідників, озброєних драконовим склом. Мають бути готові до виїзду за годину.

— Так, м’лорде. А хто командуватиме?

— Я сам.

Кутики Едового рота опустилися ще більше, ніж зазвичай.

— Багато хто вважає, що лорд-командувач має лишатися в теплі й безпеці з південного боку Стіни. Ні, сам я до таких не належу, однак такі люди є.

— Але їм краще не казати цього в моїй присутності,— всміхнувся Джон.

Від наглого пориву вітру Едів плащ гучно ляснув.

— Ліпше вже нам спускатися, м’лорде. Цей вітер зараз здмухне нас зі Стіни, а літати я так і не навчився.

Вони почали спускатися у клітці вниз. Поривчастий вітер був холодний, як подих крижаного дракона в казках, які розповідала маленькому Джонові стара Нан. Важка клітка гойдалася. Час до часу вона чесала по Стіні, здіймаючи маленькі кришталеві фонтани криги, що іскрилися на сонці, як бите скло.

«Скло,— подумав Джон,— могло б стати у пригоді. Чорному замкові потрібні такі скляні сади, як у Вічнозимі. Тоді ми і взимку могли б вирощувати овочі». Найкраще скло привозили з Мира, але хороший лист прозорого скла був на вагу прянощів, а зелене й коричневе скло тут не допоможуть. «Нам потрібне