Читати книгу - "Алеф. Прозові твори"

Буенос-Айрес, 1949 р.

Заувага про (до) Бернарда Шоу

Наприкінці XIII століття Раймунд Луллій{751} (Рамон Луль) надумав розгадати всі таїни світу за допомогою приладу, який складався з двох концентричних дисків, що оберталися, — різних за розмірами, поділених на сектори, з нанесеними на них латинськими словами; Джон Стюарт Міл на початку XIX століття злякався, що одного дня вичерпається кількість музичних комбінацій і в майбутньому не залишиться місця для досі невідомих Веберів і Моцартів; Курт Ласвіц наприкінці XIX століття тішився гнітючою фантазією про всесвітню бібліотеку, яка містила б усі ймовірні комбінації з двадцяти з чимось орфографічних знаків, здатних висловити будь-що будь-якою людською мовою. Машина Луллія, страх Міла й химерна бібліотека Ласвіца можуть викликати глузування, а проте вони лише утрирують загальну тенденцію: сприймати метафізику та мистецтво як своєрідну гру комбінацій. Ті, хто грає у цю гру, забувають, що книга — не просто словесна конструкція або низка таких конструкцій; книга — це діалог з читачем, інтонація, надана його голосу, й низка мінливих і сталих образів, залишених у його пам’яті. Цей діалог нескінченний; слова «anica silentia lunae»[474] означають сьогодні зворушливий, мовчазний і сяйливий місяць, а в «Енеїді» означали з’єднання планет, пітьму, що дозволила грекам проникнути в укріплену Трою…[475] Література невичерпна хоча б з тієї поважної та простої причини, що невичерпною є й одна-єдина книга. Адже книга — не відокремлена сутність, а зв’язок, вісь незчисленних зв’язків. Одна література відрізняється від іншої, більш пізньої чи ранньої, не так текстами, як способом їх прочитання: якби мені було дано прочитати будь-яку сьогоднішню сторінку — хоча б оцю — так, як її читатимуть у двохтисячному році, я взнав би, якою буде тодішня література. Уявлення про літературу як про формальну гру в кращому випадку призводить до наполегливої праці над періодом і строфою, до майстерного оздоблення (Джонсон, Ренан, Флобер), а в гіршому — до недоладностей твору, складеного з дивацтв, продиктованих марнославством або волею випадку (Ґрасіан, Еррера-і-Рейсіґ{752}).

Якби література була тільки словесною алгеброю, кожен міг би написати будь-яку книгу, перепробувавши всі можливі варіанти. Карбована формула «Все тече» зводить до двох слів філософію Геракліта: Раймунд Луллій сказав би, що досить, взявши перше з них, спробувати всі неперехідні дієслова, щоб знайти друге і — завдяки методичній грі випадку — осягнути цю та безліч інших філософій. Мушу зазначити, що формула, одержана методом виключення, позбавлена цінності й навіть сенсу; для того, щоб вона мала якусь цінність, ми мусили б сполучити її з Гераклітом, з досвідом Геракліта, нехай навіть «Геракліт» був би уявним суб’єктом цього досліду. Я сказав, що книга — це діалог, форма зв’язку; в діалозі співрозмовник не є сумою або середньою величиною сказаного: він може мовчати, виказуючи розум, і подавати глибокодумні репліки, виявляючи глупоту. У літературі так само: Д’Артаньян здійснює незліченні подвиги, а Дон Кіхота лупцюють і беруть на глум, однак перевага Дон Кіхота є очевидною. Звідси — одна естетична проблема, яку досі не ставили: чи може автор створити персонажів, які б переважали його? Я відповів би: ні, і ця негативна відповідь враховувала б інтелектуальні й моральні чинники. Гадаю, ми нездатні створювати персонажі, розумніші й шляхетніші за нас самих у наші найкращі хвилини. На цій думці ґрунтується моє переконання у вищості Шоу. Корпоративні та муніципальні проблеми його перших творів утратять або вже втратили цікавість; жарти «pleasant plays»[476] ризикують одного дня зробитися такими ж недоречними, як і шекспірівські (гумор, я підозрюю, взагалі жанр усний, несподіваний дарунок бесіди, а не написаного тексту); ідеї, висловлені у прологах, і пишномовні тиради знайдуться у Шопенгауера та Семюела Батлера[477]; а проте Лавінія, Бланко Поснет, Кріґан, Шотовер, Річард Даджен, а надто Юлій Цезар переживуть будь-якого героя, вигаданого сучасним мистецтвом. Варто уявити поруч із ними пана Теста або фіглярського Заратустру, і з подивом, навіть приголомшено виявляєш перевагу Шоу. 1911 року, повторюючи тогочасні банальності, Альберт Зерґель міг написати: «Бернард Шоу — руйнівник самого поняття про героїчне, він — убивця героїв» («Dichtung und Dichter der Zeit»[478], 214); він не розумів, що «героїчне» не означає «романтичне» і втілене в капітані Блюнчлі з «Arms and the Man»[479], а не в Сергії Саранові…

Френк Гарріс у біографії Бернарда Шоу наводить його чарівний лист, де є такі слова: «Я вміщую все і всіх, а сам я ніщо й ніхто». З цього ніщо (такого схожого на ніщо Бога перед творенням світу і на первісне божество, що його інший ірландець, Іоанн Скот Еріуґена, назвав «Nihil»[480]), Бернард Шоу вивів майже незліченних персонажів або dramatis personae[481]; я підозрюю, що минущий з-поміж них швидше за все такий собі Дж. Б. Ш., котрий виконував перед публікою роль письменника й залишив на шпальтах газет стільки легковажних дотепів.

Основними темами Шоу є філософія та етика: природно й неминуче його не цінують у нашій країні або цінують лише завдяки деяким епіграмам. Аргентинець сприймає світ як вияв випадковості, несподіване сполучення Демокритових атомів; філософія його не цікавить. Етика також: соціальне зводиться для нього до конфлікту індивідів або класів чи націй, де дозволено все, аби тільки не програти й не зробитися об’єктом глузування.

Характер людини та його мінливість — головна тема сучасного роману; лірика — послужливе звеличення любовних перемог і поразок; філософія Ґайдеґера{753} та Ясперса{754} робить кожного з нас цікавим співрозмовником у потаємному й постійному діалозі з небуттям або Богом; ці напучення, можливо, й чарівні за формою, зміцнюють ілюзію «Я», що його веданта засуджує як смертний гріх. Зазвичай вони розігрують розпач і тугу, але приховано плекають марнославство; в цьому сенсі вони аморальні. Творчість Шоу, навпаки, залишає присмак визволення. Присмак учення стоїків і присмак саг.

Буенос-Айрес, 1951 р.

Відлуння одного імені

Роз’єднані в часі й просторі один Бог, одна мрія та один безумець, котрий усвідомлює, що він