Читати книгу - "Гробниця"

217
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Гробниця" автора Кейт Мосс. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 165 166 167 ... 170
Перейти на сторінку:
дозвіл на відправлення служби на тій підставі, що цю ділянку землі можна було визначити як місце, де було поховано Анатоля й Ізольду Верньє. Джуліан Лоуренс занапастив і пограбував їхні могили, але кісток не потривожив.

І ось тепер, коли минуло понад сто років, Леоні нарешті можна було віддати землі поруч із тілами її улюбленого брата та його дружини.

Клубок підступив до горла Мередіт.

Невдовзі після смерті Джуліана з неглибокої могили під руїнами гробниці дістали останки Леоні. Вона немовби просто прилягла на землю відпочити. Ніхто не міг пояснити того, що її не знайшли раніше, беручи до уваги обставину, що в цьому місці здійснювались інтенсивні розкопки. Як не могли пояснити й того, що за весь цей час її тіло не розідрали й не розшарпали дикі звірі.

Проте Мередіт стояла тоді біля цієї мілкої могили й бачила, як барви землі під мертвою Леоні, мідні відтінки листя, що її огортало та вицвілі обривки матерії, яка й досі вкривала та зігрівала її тіло — як усе це збігалося з ілюстрацією на одній з карт Таро. І не копії, а оригіналу. Карта VIII: Сила. Мередіт навіть на мить здалося, що вона побачила сліди від сліз на холодних щоках Леоні.

Земля, повітря, вогонь і вода.

Через нескінченні формальності й типово французьку бюрократію тривалий час було неможливо дізнатися, що сталося з Леоні тієї ночі, 31 жовтня 1891 року. В офіційних записах лише зазначалося, що в маєтку Домен де ля Кад сталася пожежа. І все. Пожежа почалася надвечір і впродовж кількох годин знищила частину основного будинку. Найбільше постраждали бібліотека й кабінет. Лишилися також свідчення щодо того, що це був підпал.

Наступного ранку, на День усіх святих, із задимлених руїн витягли кілька трупів. То були слуги, які, здогадно, не змогли вибратися з будинку та згоріли живцем. Було знайдено тіла ще кількох жертв — чоловіків, мешканців Рен-ле-Бена, які в маєтку не працювали.

Було не ясно, чому Леоні Верньє захотіла — або ж її змусили — залишитися, тимчасом як інші мешканці Домен де ля Кад, і серед них її племінник Луї-Анатоль, спромоглися втекти. Не було також пояснення, чому пожежа поширилась так швидко й так далеко, що навіть зруйнувала гробницю. У «Кур’єр д’Од» та інших тодішніх місцевих газетах згадувалося, що тієї ночі був потужний вітер, але це все одно не могло переконливо пояснити, чому вогонь зміг подолати велику відстань між маєтком та вестготською гробницею в лісі.

Одначе Мередіт була впевнена, що про все це дізнається. З часом усі скалочки мозаїки складуться докупи.

Косі промені вранішнього сонця відбивалися від поверхні води, дерев і навколишнього ландшафту, що так довго зберігав свою таємницю. У траві зашепотів вітер і гайнув далі, долиною. Голос священика, чистий і непідвладний часові, вивів Мередіт із задумливого заціпеніння й повернув до сьогодення. «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа».

Вона відчула, як Хол узяв її за руку. «Амінь. Пухом земля тобі».

Кюре, високий чоловік у важкій чорній рясі, привітно їй усміхнувся. Мередіт помітила, що кінчик його носа почервонів, а добрі карі очі сльозилися на холодному вітрі. «Мадемуазель Мартін, а тепер — ви».

Вона глибоко зітхнула. Тепер, коли настав цей момент, їй раптом стало ніяково. І неохота. Хол злегка стиснув її руку й відпустив.

Намагаючись стримувати емоції, Мередіт підступила до краю могили й видобула з кишені предмети, що їх знайшли в кабінеті Джуліана — срібний медальйон та ланцюжковий чоловічий годинник. На обох були ініціали й дата: 22 жовтня 1891 року, на спомин про шлюб Анатоля Верньє та Ізольди Ляскомб. Мередіт повагалась, а потім присіла й потихеньку опустила медальйон і годинник туди, де їм було місце.

Вона глянула на Хола, і той легенько їй кивнув. Мередіт іще раз глибоко зітхнула й витягла з кишені конверт: аркуш із музикою, її безцінний скарб, що його Луї-Анатоль привіз через океан із Франції до Америки й через покоління — до неї.

З ним було дуже важко розлучатись, але Мередіт знала, що цей аркуш належить Леоні.

Вона глипнула на маленьку сланцеву плиту, що сіріла на фоні трави:

ЛЕОНІ ВЕРНЬЄ

22 СЕРПНЯ 1874 — 31 ЖОВТНЯ 1897

СПОЧИВАЙ У МИРІ

Мередіт відпустила конверт. Він гойднувся, а потім упав додолу, описуючи спіраль у застиглому повітрі — немов маленька біла блискавка, що вихопилася з чорної рукавички Мередіт.

Нехай спочинуть мертві. Нехай мертві поснуть.

Вона відступила назад, склавши перед собою руки та схиливши голову. Невеличка група жалібників трохи постояла, мовчки віддаючи останню шану. Потім Мередіт кивнула священику.

— Дякую вам, мосьє кюре.

— Будь ласка.

Наче охопивши й поєднавши всіх присутніх величним жестом, священик повів невелику групу вниз з узвишшя й навколо озера. Коли вони ступили на галявину, що блищала ранковою росою, сонце на сході відбилося полум’ям у вікнах будинку.

Раптом Мередіт зупинилась.

— Можна, я на кілька хвилин відійду?

Хол кивнув.

— Я просто хочу ще раз глянути, як їм там.

Простеживши поглядом, як Хол піднявся на веранду, Мередіт обернулась і поглянула за озеро. Їй закортіло побути самій.

Вона щільніше закуталася в пальто. Кінчики пальців її рук та ніг заніміли від холоду, а очі боліли. Формальності скінчилися. Їй не хотілося полишати Домен де ля Кад, але вона знала, що вже час. Завтра о цій порі вона повертатиметься до Парижа. А післязавтра, у вівторок, 13 листопада, вона летітиме через Атлантичний океан додому. А там їй доведеться вирішувати, що з усім цим робити далі.

Подумати, чи є майбутнє в неї з Холом.

Мередіт зиркнула над сонним, гладеньким, наче скло, озером на узвишшя. Раптом їй здалося, що біля старовинної кам’яної лави вона побачила жіночу постать, мерехтливу, з розпливчастим силуетом. На ній була біло-зелена сукня — вузька в талії та широка внизу. Мідно-каштанове волосся спадало на плечі жінки, відсвічуючи червоним у холодних променях сонця. Позаду неї металево поблискували дерева, вкриті сріблястим інеєм.

Мередіт здалося, що вона знову чує музику, хоча й не була певна, звідки линуть звуки — з її свідомості чи з-під землі. То були ноти з аркуша, але цього разу написані на повітрі.

Вона постояла в тиші, чекаючи, споглядаючи та знаючи, що це — востаннє. Раптом щось блиснуло на воді — може, то були відблиски світла, — і Мередіт побачила, як Леоні підняла тендітну руку, і вона відбилась на тлі блідо-блакитного неба. Довгі пальці в чорній рукавичці.

Мередіт згадала про карти Таро. Про малюнки, що їх

1 ... 165 166 167 ... 170
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гробниця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гробниця"