Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

— Люціє… — прошепотів він.

Вона притулила свої вологі уста до його уст. Так вона лежала тихо й спокійно, забувши на хвильку про своє змучене тіло, в якому непомітно, але буйно множились і розросталися клітинки раку…

Рут із Керном ліниво бродили Єлисейськими Полями. Був вечір. Сяяли вітрини, в усіх кафе було повно люду, скрізь спалахували реклами, а на тлі сріблястого, навіть уночі прозорого повітря Парижа, наче ворота в небо, темніла Тріумфальна арка.

— Глянь туди, праворуч! — сказав Керн. — Наші знайомі: Роз-енфельд і Вазер.

Перед велетенською вітриною магазину компанії «Дженерал Моторе» стояло двоє молодиків. Бідно вдягнені: костюми на них потерті, обидва без пальт. Вони із таким запалом сперечалися, що довгенько не помічали поруч себе Керна й Рут. Обидва мешкали в готелі «Верден». Вазер був за фахом технік, за переконаннями — комуніст; Розенфельд — син банкіра з Франкфурта, сім’я якого тепер жила на третьому поверсі готелю. Обидва були фанатично закохані в автомобільну справу. І обидва жили святим духом.

— Розенфельде! — майже благально говорив Вазер. — Ви хоч на хвилину розсудіть розумно! «Кадилак» — ну, може, він зручний для старих людей, цього я не заперечую. Але навіщо така шістнадця-тициліндрова лайба, скажімо, вам? Він же хлище бензин, як корова воду, і все ж ніякого виграшу на швидкості.

Розенфельд заперечно хитав головою. Немов зачарований, він уп’явся очима в освітлену вітрину, за якою поволі обертався велетенський чорний «кадилак», поставлений на спеціальну платформу.

— Ну й нехай собі хлище! — огризнувся він. — Про мене, хоч цілими барилами. Не в тому ж річ! Ви тільки гляньте, як зручно й затишно сидіти в машині! Безпечно, надійно, яку броньованій башті!

— Розенфельде, ваші аргументи пасують більше для страхування життя, а не для автомобіля! — Вазер кивнув у бік сусідньої вітрини, де були виставлені машини фірми «Ланчіа». — Ви краще погляньте сюди. От де справді шик! Усього лише чотири циліндри, таке собі низеньке насторожене звірятко, а як рвоне — що тобі пантера! На ній ви по стіні здеретеся, коли вам треба!

— А мені не треба дертися по стіні! Я хочу з шиком під’їздити до коктейль-холу! — незворушно відповів Розенфельд.

Вазер наче й не почув його доводів.

— Ви тільки гляньте на ці лінії! — замріяно мовив він. — Як вона, витягшись, низько припадає до землі і мчить — стріла, блискавка! Ні, для мене вже й восьмициліндрова надто незграбна. Моя мрія — швидкість.

Розенфельд глузливо зареготав.

— Як же ви будете залазити в отой дитячий візочок? Вазере, це машина для ліліпутів. Уявіть собі, у вас гарна дружина, вона у вечірній довгій сукні, можливо, навіть із золотої парчі або з блискітками, в хутряній шубці, виходите ви з концерту, надворі грудень, на вулиці грязюка зі снігом, а тут вам залазити в ту шарманку на колесах — невже вам хочеться, щоб люди сміялися з вас?

Вазер спаленів.

— Це все міркування капіталіста! Розенфельде, я вас прошу! Ваша мрія — паровоз, а не автомашина. І як тільки може вам подобатись отакий мамонт? Це хіба що для якогось комерційного радника! А ви ж людина молода! Ну, коли вам хочеться мати щось поважче, то, Бога ради, беріть «делайє» — він елегантний і, як-не-як, дає сто шістдесят кілометрів за годину!

— «Делайє»! — зневажливо чмихнув Розенфельд. — Ви хочете, аби я щохвилини протирав забризкані мастилом свічки, чи як?

— Коли їздити вміло, цього не буває. Зате це ж справжній ягуар — летить, що тобі снаряд! Від самого звуку мотора сп’яніти можна! Або — коли ви вже хочете мати щось зовсім незвичайне, — то беріть нову марку «супертальбот»: сто вісімдесят кілометрів ніби між іншим, граючись. Це вам не абищо!

Розенфельд аж верескнув від обурення.

— 1-і, ваш «тальбот»! Справді не абищо! Я такої таратайки й задарма не візьму! В ній проїдеш по місту — і то вже радіатор закипає. Ні, Вазере, я зупиняюсь на «кадилаку». — Він повернувся знову до вітрини «Дженерал Моторе». — Ви тільки зважте на якість! Вам років п’ять не доведеться й капот підіймати. А комфорт!.. Ні, Вазере, на таке здатні лише американці! Мотор — слухняний і безшумний, ви взагалі його не чуєте!

— Але ж, друже мій! — аж підскочив Вазер. — Що ж то за машина, коли не чути мотора! Адже це справжня музика — слухати, як зареве така норовлива бестія!

— То придбайте собі трактора! Він реве ще дужче!

Вазер гнівно визвірився на Розенфельда. Потім, ледве стримуючи себе, тихо сказав:

— Слухайте, друже, я вам пропоную компроміс: беріть «мерсе-дес-компресор»! Він важкий і досить елегантний. Ви згодні зі мною?

Розенфельд зневажливо махнув рукою.

— Це не для мене! Даремно ви так стараєтесь! «Кадилак» — і більш нічого! — І він знов уп’явся очима в елегантного чорного велетня, що обертався на платформі.

Вазер безпорадно розвів руками, одвертаючись од товариша, і тут помітив Керна та Рут.

— Послухайте, Керне, — сказав він, — якби ви мали вибирати між «кадилаком» та новеньким «тальботом» — що ви взяли б? Адже «тальбота», правда?

Тут обернувся й Розенфельд.

— Та, звичайно ж, «кадилак», які тут можуть бути сумніви!

— Мене б задовольнив і маленький «сітроен», — усміхнувся Керн.

— «Сітроен»?! — Обидва автофанати вирячились на нього, як на шолудиву вівцю.

— Або навіть звичайний велосипед, — додав Керн.

Обидва знавці обмінялись багатозначними поглядами.

— Ах так… — уже холодно зауважив Розенфельд. — Видно, ви не надто розумієтесь на машинах, адже так?

— Як, певно, й на мотоспорті взагалі, га? — докинув трохи зневажливо й Вазер. — Ну звичайно, є люди, яких цікавлять лише поштові марки.

— Оце по мені! — жваво мовив Керн. — Особливо непроштем-пельовані.

— Ну, тоді пробачте! — Розенфельддемонстративно підняв комір піджака. — Ходімо, Вазере, на той бік — оглянемо ще нові моделі.

Примирені спільним презирством до неука Керна, автофанати в пошарпаних костюмах пішли від нього вже як однодумці, аби ще поговорити про спортивні машини. Часу для цього в них було досить, адже грошей на вечерю вони не мали.

Керн весело дивився їм услід.

— Людина — це якесь загадкове диво, скажи, Рут?

Дівчина посміхнулась.

Керн так і не знайшов роботи. Куди він тільки не потикався