Читати книгу - "Святослав (укр.)"

– Невже все це правда? – зашепотіла вона й ступила ближче до нього. – Я так тебе любила, ти присягався мені в любові. Подумай тільки, що зуміла зробити наша любов? Ти – імператор, Іоанне! Вітаю, славлю тебе. Але невже ти забув мене, Іоанне?

– Ти дуже уперта, – почав він, – якщо змусила василевса ромеїв прийти до тебе.

Феофано спробувала пожартувати:

– Якщо до імператора не пускають, нехай він іде до мене.

– Гаразд, – байдуже махнув він рукою. – Ти кликала мене – я прийшов. Чого ж ти хочеш від мене, Феофано?

– Мене дивує, – спалахнула вона, – як можеш ти про це запитувати? Невже ти не розумієш, чого я хочу?

– Чого ти хочеш, я розумію. Але чому ти, Феофано, опинилась тут, у цьому катихуменії, чому ти не на Проті?

– А як я могла там бути? – швидко почала вона. – Я думала, що ти вислав мене на Прот, бо цього вимагав патріарх, і тоді навіть не винуватила тебе. Але зараз патріарха Полієвкта вже немає…

– Ти скажи мені краще, Феофано, хто тобі допоміг втекти з Проту? – перебив її імператор.

Вона, знітившись, зважуючи кожне своє слово й намагаючись вгадати, що думає Іоанн, відповіла:

– Того, хто допоміг мені втекти, вже немає.

– Хто ж він?

Феофано знову на якусь мить затрималась, а потім відповіла:

– етеріот Вард, брат Льва Валента.

Імператор посміхнувся – він, звичайно, знав уже все про Варда Валента.

– Мені дуже шкода Варда, – сказав імператор. – Я велів вбити тих, що перерізали мотузки драбини, якою він спускався.

– Ти завжди був справедливий, Іоанне, – посміхнулась і вона. – Вард Валент справді достойний того, щоб покарати винних у його смерті.

– Але ти не сказала, хто з ним був.

– Я не знаю, Іоанне. На скедії, яка ждала мене внизу, були невідомі гребці. Вночі ми проїхали морем, а вранці я встала в Золотому Розі.

– І ти не знаєш, хто послав Варда й гребців?

– Ні!

Іоанн довго мовчав, а потім сказав:

– Ти завзята й міцна, Феофано. Що ж, коли так, я скажу тобі…

Він озирнувся, подивився на зачинені двері катихуменія й прошепотів:

– Варда Валента послав я…

– Ти послав Варда?

– А чого це тебе дивує? Я знав усе й послав Варда до тебе.

Вона пильно дивилась на обличчя Іоанна й хотіла вгадати – правду він сказав чи ні? Якщо ж правду, то яка в нього мета? Але на цьому спокійному і, як здалося Феофано, задоволеному обличчі не ворухнулась жодна рисочка. І тоді Феофано дуже повільно сказала:

– Зараз ти такий, як і був, – розумний, упертий. Що ж, коли ти почав говорити правду, скажу й я. Звичайно, я знала, – дивлячись йому прямо в очі, промовила Феофано, – що ти послав Варда. Він сам говорив мені про це, а в останній раз сказав, що тікати з Проту велиш ти.

Імператор добре знав Варда Валента. На своїй щоці Феофано ще відчувала поцілунок етеріота. І обом їм здавалося, що Вард зараз поруч із ними в цьому великому темному соборі. Але вони його не боялись – Вард був мертвий.

– Так, – сказав імператор, – це я велів Варду сказати, щоб ти тікала з Проту, це я… у останній раз… через наших друзів велів йому привезти тебе. Але чому ти не пішла в Константинополі туди, куди велів тобі йти Вард?

І тоді Феофано зрозуміла – Іоанн не знає, хто посилав до неї Варда. Він не знає, хто її вирвав з Проту, він хоче знати, хто друзі її, бо це ж вороги його.

– Що мої друзі без тебе? – печально сказала вона. – Я хотіла говорити не з ними, а з тобою.

– Так, – Іоанн зрозумів, що нічого не взнає в Феофано. – Тоді, коли я посилав до тебе Варда, нам було про що говорити. Але Вард затримався, і коли ти приїхала – у Фракії був Святослав. Ти запізнилась, Феофано.

Вона довго мовчала й дивилась – не на Іоанна, а на лики святих, що, здавалося, стояли живі під стінами й підслуховували їхню розмову.

– Іоанне, – раптом повернувшись до імператора, сказала вона, – я все розумію, крім одного: як міг ти, а тебе я добре знаю, взяти собі в жони Феодору?

– Пізнаю тебе, Феофано, – посміхнувся він. – А втім, відповім. Хочеш правду – скажу і її. Я взяв Феодору, бо любив Феофано.

– Спасибі, – голосно засміялась вона. – Любив… що ж, спасибі за цю правду.

– Ти смієшся? – суворо промовив він. – Не смійся, я дуже любив та й зараз люблю тебе, Феофано…

Вона простягнула вперед руки.

– Ти любив і любиш? Що ж це, Іоанне? – вона показала на катихуменій, темну пустку собору, що відкривалась за галереями. – Це що, сон?

Іоанн дивився в темну пустку собору й говорив:

– Ні, це не сон… Те, що нас оточує, і ми самі – це не сон, хоч все це часом і нагадує його. Великий палац, Буколеон, та ніч – ні, не сон… Ти була василісою, я – тільки полководцем. Але тоді ми були разом, в наших руках була страшна сила, ми хотіли повалити, вбити Никифора – і вбили його! Хіба це сон?

– Ні, – згодилась і Феофано.

– Зараз, – вів далі Цимісхій, – собор, ти і я, але… ми не разом. Ти – втікачка з Проту, я – василевс, і все – люди, обставини, – все склалося так, що я залишився один, – сказав імператор, і Феофано здалося, що він говорить правду. – Була Феофано, – я мусив послати її на Прот, був проедр Василь, але і йому вже не вірю, навкруг мене роздратований і безжальний Константинополь, сенат і синкліт, ще далі – Святослав, болгари, угри, Азія, Єгипет, світ – і все вороги й вороги.

– Але чому ти не говориш про мене, свою Феофано?

Він ніби прокинувся.

– Я не говорю про тебе? О ні, я увесь час говорю саме про тебе… Я мріяв про тебе, ждав, коли помре Полієвкт…

– І не діждався мене?

– Я тебе ждав, а тим часом Святослав став у Фракії, в Азії повстали Лев Фока і ще кілька родичів Никифора, тут, у Константинополі, на гробниці Никифора пишуть, що це ти його вбила…

– Але ж його вбила не я, а ти?

– Мовчи, його вбили не ти, і не я, а Лев Валент. Так я сказав тієї ночі й тоді ж велів його вбити – заради тебе, себе… Винні мертві, так завжди найкраще, Феофано.

– А Феодора?

– Великому палацу потрібна василіса – тепер він її має.