Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Отож коли я стверджую, що отой газон перед нами — зелений, то це звучить досить певно, хоча сказав я не так уже й багато. І справді, не більше, ніж якби повідомив тобі про якого-небудь зустрічного чоловіка, що він — із родини Ґрюнів[10]. А скільки ж, Боже ти мій, на світі тих Ґрюнів! Краще вже мені обмежитися висновком, що цей зелений газон — зелений по-газонному чи взагалі що він зелений, як газон, недавно побризканий невеличким дощиком… — Він мляво примружився, поглядаючи на молоденьку, осяяну сонцем травичку й промовив: — Ти, либонь, і справді описала б це саме так, бо шовки та ситці привчили тебе все унаочнювати. А ось я, навпаки, міг би цей колір, либонь, навіть зміряти. Довжина його хвилі — здається, п’ятсот сорок мільйонних міліметра; і тоді цей зелений колір виявляється немовби впійманим і прибитим цвяхами до певного місця! Але він ту ж мить від мене втікає, поглянь-бо: адже в цьому земляному кольорі є щось і матеріальне, щось таке, для чого кольорові визначення не придатні взагалі, бо воно не таке, як той-таки зелений колір шовкової чи вовняної тканини. І ось ми знов повертаємось до глибокого відкриття, що зелена трава — саме трав’янисто зелена!
На думку Аґати, закликаної у свідки, цілком зрозуміло було те, що не можна було нічого зрозуміти, й вона відповіла:
— Я раджу тобі якось уночі поглянути на дзеркало: воно темне, аж чорне, ти в ньому взагалі майже нічого не бачиш. І все ж таки це «нічого», поза всяким сумнівом, — щось інше, аніж «нічого» темряви поза дзеркалом. Ти здогадуєшся, що перед тобою — скло, подвоєння глибини, що це скло ще має якусь залишкову здатність мерехтіти, — і все ж таки нічого, анічогісінько там не бачиш!
Ульріх посміявся з того, що сестра ладна отак відразу зіпсувати репутацію знань; він зовсім не вважав, що поняття нічого не варті, й добре розумів — хоч цього й не показував, — чого ними можна досягти. Він хотів лише звернути увагу на те, які незбагненні часом бувають окремі переживання і враження, що їх із цілком зрозумілих причин доводиться зазнавати самому й на самоті, навіть бувши вдвох. Він сказав ще раз:
— Адже «я» ніколи не сприймає кожне своє враження й те, що з нього випливає, окремо, а завжди сприймає його у зв’язках, в реальній чи вигаданій, подібній чи неподібній відповідності з рештою; тому все, що має назву, прилягає одне до одного багатьма різноманітними гранями й лініями, як ланки великих і неозорих сукупностей, одне спирається на одне й виявляється під загальною з ним напругою. Та саме через це, — раптом повів він уже іншим тоном, — коли ці зв’язки з якої-небудь причини не спрацьовують і не реаґує жоден із внутрішніх ланцюгів, відразу знов опиняєшся перед нелюдською, навіть анульованою й безформною світобудовою, яку навіть неможливо описати.
Так вони повернулися до того, з чого почали розмову, але як наслідок Аґата відчула темну світобудову, безодню всесвіту, відчула Бога, який мав їй допомогти!
Брат сказав:
— Розуміння поступається місцем невтоленному подивуванню, а навіть найдрібніше враження — від оцієї ось травинка чи від м’яких звуків, коли твої вуста он там промовляють яке-небудь слово, — стає ні з чим не порівнянним, самотнім, як світ, набуває незбагненної егоїстичности й розливає густий дурман!…
Він змовк, нерішуче покрутив у руці травинку й зрадів, почувши, що Аґата — схоже, так само необачно, як і безпідставно, — повернула розмову знов на землю. Бо тепер вона відповіла:
— Якби тут було сухіше, я лягла б на траву! Поїдьмо куди-небудь! Так кортить полежати на лугу, скромно повернутися до природи, як викинутий черевик!
— Але це теж означає тільки одне: дістати свободу від усіх почуттів, — відказав Ульріх. — А сам Бог, либонь, відає, що б із нами було, якби й вони не ходили чередою — всі оці кохання, ненависті, страждання й чесноти, які в кожної людини нібито свої. Ми позбулися б, мабуть, будь-якої здатности міркувати й діяти, бо наша душа створена задля того, що повторюється, а не задля чогось нечуваного й небаченого.
Ульріх почувався пригніченим; йому здавалося, що він посунувся ще далі в нікуди, й він, тривожно нахмуривши брови, пильно вдивлявся в сестрине обличчя.
Та Аґатине обличчя було ще ясніше, ніж повітря, яке оточувало його і бавилося її косами, коли вона відповіла, процитувавши щось із пам’яти: — «Не знаю, де я, себе я ще шукаю, про це довідатися хочу, почути звістку. Пірнув я в джерело його кохання, неначе в море — глибоко на дно, де, крім води, нічого вже не бачиш і не відчуваєш».
— Звідки це? — поцікавився Ульріх, аж тепер завваживши, що вона тримає в руках книжку з його власної бібліотеки.
Аґата, не відповідаючи братові, прочитала з книжки:
— «Я всі свої спромоги перевершив і дійшов до темних сил. Я чути став у безгомінні й бачити — в пітьмі. Бездонним стало в мене серце, душа кохання позбулась, мій розум форму втратив, моя природа — суть свою».
Нарешті Ульріх упізнав книжку й усміхнувся. Аж тепер Аґата сказала:
— З твоїх книжок. — І, згортаючи томик, завершила цитату напам’ять закликом: «Чи ти — це сам ти, а чи ні? Про це нічого я не знаю, й нічого в цьому я не тямлю, і в собі не тямлю теж. Я закохавсь, але не знаю, в кого; ні вірний я, ані зрадливий. Що ж я таке? Не тямлю я в своїм коханні навіть; у мене серце сповнене кохання, і водночас порожнє від кохання!»
Загалом її чіпка пам’ять не любила втілювати свої спогади
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Людина без властивостей. Том III», після закриття браузера.