Читати книгу - "Сад Ґетсиманський"

закапелок відповідав їхньому покликанню. Вони сиділи, розвалившись, за маленьким столиком, в шинелях, рясніли залізними бляхами та пряжками й були підкреслено суворі, таємничо – понурі. Від цього кам’яного мішка разом з ними віяло середньовіччям попри всі модерні бляхи. На думку не могли не приходити часи московської опричнини. І до тих нещасних, воджених під конвоєм з руками «назад» та з похиленою головою, що переступали цей поріг, жодне слово не могло краще пасувати, як слово «людішки», витвір московського деспотизму, перлина великодержавного лексикону. «Людішки»… Знеосіблені, змордовані, безбарвні істоти, перероблювані «на мило». Може, це гіпербола нещасних в’язнів, але коли згадати те мило, яке видають в тюремній лазні, то хто його знає, з чого воно й зроблене… Образ того мила якимось дивом дуже пасує до цього ось кам’яного мішка. Може, тому, що в таких мішках в’язні страшенно потіють, беруться чиряками, немовби геть розповзаються… пріють… гниють…

Андрія посадили на табуретці. По формі. Довго дивились мовчки, вивчали Андрієве обличчя.

Потім Великін вийняв з течки непідписаний протокол і мовчки поклав його на стіл насупроти Андрія. Поклав і дивився чекальним поглядом.

— Ну – с? — процідив запитливо Великін. Сергєєв позіхнув і оглядав камеру, так ніби вперше її побачив, постукав з цікавістю закаблуком об підлогу, подивився туди, де постукав, і запитав Великіна:

— Гм… Це там камери смертників?

— Там… — сказав Андрій замість Великіна і замість відповіді цьому останньому.

— О, а ти й знаєш? — здивувався Сергєєв іронічно. — Звідкіля ти це знаєш?

— Весь світ про це знає.

— Та що ти!.. А от, що ми тут сидимо й що з тобою зробимо — про це світ не знає. Ажи? Чи як ти думаєш?

— Взнає… колись…

— Ха – ха – ха!.. Ну то вже, брат, дудки!.. Ха – ха – ха! Та якби світ знав, що ти оце тут, то прийшов би сюди й тут тебе геть роздер! Поняв? Так що ми тебе охороняємо…

Андрій промовчав. Він не мав охоти до розмови, як не мав зовсім наміру й підписувати протокола. Даремно Великін дивився таким чекальним, напруженим поглядом, водячи ним від обличчя до протоколу. Андрій не збирався підписувати. Це було написано на його обличчі й на всій його фігурі.

— М – да – а.. — протяг Великін, примруживши очі й зціплюючи зуби. — Так ти що, відмовляєшся від усього, що ти тут понаписував? Ну, добре, якщо вже ти не хочеш підтверджувати, то ти так і напиши — «відмовляюся від усього, що я тут понаписував!..» Пиши. Ну – ну, давай.

— Вірно…

— Ага, ну от ти сказав «вірно»! Отак і запиши, запишіть, Сергєєв, «вірно» і так далі…

— Вірно, — відкарбував Андрій, — а за цим іде «і так далі» — тобто: вірно, що така фраза там мусила б стояти. Але написати її мусить… гром. Сергєєв, бо ж то він там понаписував.

— Та ти що! Зідіотів? Забув уже, як ти писав?! Не забув? Ну, так і напиши — «все, що я отут написав, є брехня». Чого тобі ще треба. І буде квит. Отак відмовишся і все буде в порядку. Ну? І закінчимо вже все по – хорошому. Справді, досить вже цієї єрунди!

Андрій не поворухнувся.

— Та що ж ти, чорт би тебе забрав! Підтверджувати не хочеш і заперечувати не хочеш? То що ж ти хочеш?!

— Я хочу… Я хочу бачити прокурора (Андрій зовсім не хотів бачити ту мавпу, але це так).

— Овва! Та й що ж ти з ним робитимеш? Цілуватимешся чи що?!

— Ні. Я йому напишу власноручно свій «протокол»… і підпишусь…

— Гм… — уїдлива іронія. — Та й що ж ти там писатимеш?

— Правду…

— Йолоп! Ти хочеш знати «правду»! Ну, так правдою є, що твій прокурор сидить вже ось у цім десь корпусі. Як зустрінеш, пожалієшся й напишеш… А тим часом я тут твій прокурор і все… Цар і бог!.. Отже, пиши своє заперечення.

Андрій щодо прокурора це сказав так собі, бо в дійсності не мав ніякого наміру щось писати жодному прокуророві й жодного з них бачити — «правда» про прокурорську функцію йому добре відома. Сказав те, аби лиш розряджувати напругу, аби лиш відволікатись від того протоколу, що лежить на краєчку стола.

— Ну, а ще що ти хочеш? — вже палахкотів очима Великін.

— А ще… На підставі закону, я хочу очних ставок…

— Ого, юристом став! Ич ти! «На підставі закону»… «Очних ставок»… І з ким же, осмілюсь спитати?

— З усіма тими, що там (кинув на Великінову течку) понаписували…

— Але з ким, з ким?

— З усіма…

— Умгу… (Павза).

По павзі Великін заскалив око, пильно вшнипився ним в Авдрієве обличчя:

—То ти, може, знайомий з «ділом»? Читав?

— Читав.

— Усе? — підкрадається Великін.

«Ага, контролює попереднього слідчого?» — подумав Андрій і відповів, не вагаючись:

— Усе.

Великін нахмурився. Сергєєв теж. Удали, що вони Андрієві повірили. Сергєєв ледве стримував посмішку.

Не вдалось! Андрій хотів викликати їх на те, щоб вони показали все «діло», але помилився. Йому страшенно хотілося раптом подивитися ще раз на той рапорт з тим підписом, ну, й на решту, чого йому не показувано. Він думав наївно, що вони впіймаються на гачок і, повіривши, що він уже однаково все бачив, покажуть. Яка наївність! Ба, вони лише по частинах розставили те «діло», немов тенета, й ловлять його, Андрія. І ніколи вони його не покажуть, хоч «по закону» він і має право все бачити. Але ж «по закону» й Великін не має права його мордувати. Але він це робить «по закону» й по закону не дасть ніколи заглянути в секрети кухні, що «шиє» те «діло». Закон що дишель…

— От бач, — скривився Великін, — ти бачив усе діло, а ще опираєшся. Та після ознайомлення з ділом тебе мусило б скрючити… І я думав, що тебе вже скрючило! А ти ще опираєшся. Хіба ти не зрозумів, що всі шляхи тобі вже одрізані, що ти лежиш на всіх лопатках і що оця морока з тобою — то тільки ради пустої формальності. Розумний чоловік на твоєму місці взяв би й все підписав, одним махом. Бо чим більше упертості, тим гірше. І чим далі, то буде гірше.

Андрій мовчки дивиться понад головою Великіна в