Читати книгу - "Смерть у Києві"

від Олешшя, як думалося Ізяславу, для більшої пишності — кінно. Та до Олешшя поперед сина Ізяславового Мстислава з дружиною, що мав стрічати царівну, встиг прибути якийсь загадковий чоловік; мав тривалу розмову з Русудан, з ігуменом Ананією не перекинувся й словом, лиш глянули один на одного з вимовною зненавистю, — і після того грузинська царівна, не ступивши на землю, звеліла завертати судна. Русудан — Русу дана, та не віддана. Ізяслав не стерпів ганьби і помер од нападу безсилої люті. Може, й пошкодував тоді, що не має коло себе прибічного лікаря Дуліба, однак знати того вже не дано нікому.

Юрій будував тим часом городи. Зміцнив і поширив Москву, поставив посеред города велику, церкву з білого каменю, який ламано поблизу на Оці. Тут відкрилося Долгорукому, що через Москву вельми зручно розвозити той камінь по всій Суздальській землі; він уже бачив: як над ріками й озерами стануть білі, мов хмари на літньому небі, собори й тереми, як пустять витворники по білому камені різьблені трави, квіти, дерева, звірів. Люд охоче збирався на будування, бо відчинялися княжі житниці, прийшлі горожани отримували харч, а найголовніше — ставали людьми, вириваючись з рук не лише боярства далекого, київського та чернігівського, а й поблизького, свого.

Цей князь умів злагіднювати людські серця. Навіть жона звикла до Юрія, звикла до його непосидючості; останнього з чотирьох народжених Долгорукому синів народила серед зими, в час полюддя, і на тім місці князь одразу заклав город Дмитров, бо син при хрещенні одержав ім'я Дмитра, по-слов'янському ж названо його було Всеволодом.

Двадцятого березня року одна тисяча сто п'ятдесят п'ятого кияни знову з великою урочистістю відчинили брами свого города для Юрія Долгорукого.

І знову Юрій забув про ворогів. Вірив: утримати всю землю можна лиш добрістю і доброю волею. Хіба не велів різьбити на суздальських соборах звірів, птахів, буйноквіття, аби підтримувати в серцях людей дух вільності, закорінений в них од народження?

Князь Андрій не володів таким терпінням, як його отець. Вночі приїхав з Вишгорода, куди посадовив його Долгорукий, попросився до великого князя на розмову; коли ж Юрій подивувався такій нагальності, Андрій об'явив йому, що не хоче далі сидіти отут і вже сеї ночі повертається на північ, у свій Володимир.

— Києва зблизька не одолієш, отче, — мовив князь Андрій. — Треба братися здалеку.

— Я йшов сюди здалеку. Ціле життя своє. Шістдесят літ.

— А тепер утікай від нього, бо пропадеш. Київ — як жінка. Солодка, як мед, і небезпечно невидима, як сіть. Обплутає — і пропадеш.

— Виплутаюсь, князю. На те живу. Коли ж хочеш піти звідси — не затримаю. Бережи братів своїх менших — ось що скажу тобі.

— Хотів просити тебе, отче.

— Проси.

— Дозволь узяти з Вишгорода ікону Божої Матері. Писав її сам апостол Лука. В Києві святинь безліч, Заліська земля має самі будування, святинь не має.

— Будування — ото й святині. Та коли хочеш — бери Богоматір.

Швидко їхав князь Андрій з іконою від Києва, та ще швидше летка чутка, ніби ікона чудотворна, ніби зцілює калік і недорік, ніби творяться чудеса по путі.

Всіма забуті княжі виродки Льоп і Шльоп, які давно жили в мирі, один вдаючи сліпого, а другий безногого, кинулися втікати, щоб та ікона не зцілила випадком і їх.

Але як утікати, коли один сліпий, а другий кривий? Тоді кривий сів верхи на сліпого, себто Шльоп — на Льопа, чим бодай трохи відновилася справедливість, порушена щодо Шльопа колись князем Ізяславом. У кривого були очі, у сліпого — ноги. Так і вдарилися навтьоки. Але ікона їх наздогнала і зцілила. І вони втратили той кусень хліба і горнятко каші, що мали за своє вигадане каліцтво.

Тоді, недовго думаючи, кинулись до Києва, пробилися до князя Юрія, щоб узяти з нього викуп за вість. Про що? А про те, як його син Андрій тайкома вивіз з Вишгорода ікону Матері Божої.

Юрій посміявся, але заплатив. Бо треба платити за все, що тобі може пригодитися.

Виродків звелів викинути з Києва, щоб не принесли вони нещастя.

Однак нещастя не треба було приносити. Воно було в Києві, жило в ньому, ховалося до часу, ждало слушної години.

Войтишич жив далі, безглуздо, уперто, на зло всім, немов шашіль у дереві; довкола нього вже й не зоставалося нікого, всі повтікали від Долгорукого або повмирали; зостався ігумен Ананія; зостався вічний, як і Войтишич, воєвода Мостовик та ще восьминник Петрило, який щосили намагався перейняти у старого воєводи вміння переметуватися від одного князя до іншого і, як виказували події, робив це вельми успішно. Войтишич уже ніде не показувався, забував, у які двері виходити, але тримався свого. Стрічав гостей у гридниці, засльозено поблимував на них, тонким зривистим голосом скаржився:

— Зітхаю без кінця і проливаю сльози обома оками, будь воно прокляте. Старі люди легко дратуються і тяжко вспскоюються, скоро вірять і пізно зневіряються, чіпкі в житті й жадібні до всіх, печальні й сварливі, будь воно прокляте, схильні до розбалакувань і не люблять слухати, прославляють предків і ненавидять сучасників, воздихають і тривожаться, хворіють і коченіють, будь воно прокляте! А Долгорукий ще живе, ігумене?

Ананія мовчки зітхав. Петрило совався на лавці, нетерпеливилося йому щось бовкнути, але теж мовчав. А Мостовик буркав собі в вуса:

— Гарно, гарно!

— Нічого й гарного, будь воно прокляте, поки й не діждуся! — вигукував Войтишич.

Діждався-таки ночі, коли ігумен Ананія привів з собою чоловіка в чорній хламиді, з лиховісно чорними очима. Чоловік мовчки поставив на стіл перед Войтишичем кедрову скриньку, відступився в темряву, звідки поблискував своїми перлистими очима Петрило; Ананія почав був своє: «Як був я в Антіохії», але воєвода не дав йому докінчити.

— Знаємо, де ти був, ігумене. Хто сей чоловік?

— Сирієць. Знається на справі.

— Хай каже.

Сирієць підступився до столу, відкрив скриньку, сяйнуло скло різнобарвне, аж Петрило посунувся ближче, бо скло — то багатство, а в цьому склі поза тим — ще й могуття.

— Що там?

Сирієць швидко заговорив, слухав лиш Ананія, щоб витлумачити його слова.

— Ну? — знетерпеливився воєвода.

— Має отрути всякі.

– Інакше чого б і забирався в таку даль?

— Ось у цій посудині — цим можна отруїти воду в криниці.

— Будь воно прокляте! Хіба знаття, звідки питимеш узавтра. Ще?

– Є отрута для ножа. Мати перського царя Ксеркса отруїла свою невістку так. Різала птицю собі, тоді тим самим ножем розрізала для невістки, ледь пересунувши лезо. На лезі — страшна отрута. Смерть негайна!

— Будь воно