Читати книгу - "Ґарґантюа і Пантаґрюель"

Добрий же Бренгнарій (леле!) подавився шматком свіжого масла, який він наминав біля самих челюстей гарячої печі, — таку дієту лікарі йому прописали.

А ще ми довідалися, що куланський цар на Боху погромив сатрапів царя Мехлота[417] і каменя на камені не залишив від фортець Беліми[418]. Потім ми минули острови Тю і Тьху, потім острови Теленіабін і Енеліабін, прегарні і клістирясті, і, нарешті, острови Еніґ та Евіґ, через які колись вийшла похибка з ландграфом Гесенським.

Другого дня зуспіли ми по правому борту дев'ять кораблів, а на них ченці: яковити, єзуїти, капуцини, ерміти, августинці, бернардинці, целестинці, бенедиктинці, театинці, егнатинці, амадейці, кордельєри, кармеліти, мініми та прочі Святі Отці, вони їхали на Кесильський собор, щоб відстояти догмати щирої віри від новонасталих єретиків. Побачивши їх, Панурґ духом піднісся: адже така зустріч заповідає удачу не лише на цей день, а й на довгу низку наступних, а тому, віддавши чесним отцям чолом і сповіривши душі своєї спасіння святим їхнім молитвам, він звелів скинути на їхні кораблі сімдесят вісім тузінів окостів, кілька десятків кілець ковбаси, подостатком кав'яру та ще чимало іншої ікри і дві тисячі ангелотиків на помин душі усопших.

Пантагрюель тим часом сидів розснащений та невеселий. Брат Жан теє помітив і запитав, чого це він носа похнюпив, та в цю мить лоцман, угледівши, як погодник на кормі закрутився, і збагнувши, що злая хуртовина і шторм от-от наляже, звелів усім бути напоготові, не лише стерникам, молодшим матросам і юнгам, а й нам, пасажирам, розпорядився прибрати вітрила на фок— і грот-щоглі, прибрати марсель, головне вітрило, жаґель на бізань-щоглі і косець, спустити вітропуски, велику і малу стеньгу, а заодно і бізань-щоглу, а на реях лише драбинки з канату і ванти зоставити.

Нараз море заклекотіло і аж до пучини стенулось; високі вали з розгону бухкали в облавки; містраль, супроводжуваний лютим ураганом, скаженими поривами, страшними бурунами і вбивчими шквалами, засвистав у реях; небесна баня загриміла, закресала, зашваркала, уперіщив дощ, сипонув град; повітря втратило прозорість, зробилося непроникним, темрявим і похмурим, і тільки сполохи грімниць і блискавиць між огнедихатих хмар осяювали морок; категіди, тіели, лелапи і престери безперестань шугали над нами; іноді все довкола нас спалахувало при світлі псолоентів, аргов, елік[419] та інших етерних витрисків; усі наші астральні орієнтири заволокло і з'їло; страхітливі смерчі горою здіймали круті хвилі. Нам марилося, ніби це первісний хаос, де всі стихії, вогонь, повітря, море, земля, злилися водно.

Панурґ потому, як досхочу нагодував рибу-гімноїду вмістом свого шлунка, корчився на чардаку, у пригнобі сам не свій, прибитий, напівмертвий, і прохав порятунку в угодників та угодниць, клявся якось піти на сповідь і нарешті у великому страсі гукнув:

— Гей, кок, друже, батечку, вуйку, принеси чогось солоненького! Бачу, скоро нам доведеться цієї водиці наковтатися. Трохи наїдків, зате багато напитків — ось що стане мені за гасло. Дав би Господь і Пренепорочная і Пресвятая наша Богородиця, очутився б я тепера, не тепера, а цюю мить, на твердій землі, як би мені гарно було!

О, двічі, тричі блаженні ті, хто капусту вирощує! О Парки, навіщо ви не випряли з мене капусника! О, яка зникома кількість тих, кому Юпітер судив щасливу долю саджати капусту! У них завжди одна нога на землі, а друга теж недалеко. Хай хто завгодно розпатякує про щастя і вище благо, — як на мене, найвищий щасливчик той, хто саджає капусту, і я маю рацію більшу, ніж Перон, який, ось у такій притузі, побачивши на березі кнура, що підбирав розсипаний ячмінь, назвав його найвищим щасливчиком, у нього ж, дивіться, ячмінь, а потім — він на землі.

О, для мене райські кущі — це суходіл. Ця хвиля, Боже, Спасителю мій, зараз нас накриє! Друзі, дайте мені кисленького винця! Я вже холодним потом умився! Пробі! Чалки одірвані, кодола — самі обривки, кільця розбиті, щогла зі спостережною бочкою плаває в морі, підводна частина дивиться на сонце, якірні линви майже всі лопнули. Леле, де наші драбинки? Амба, рехт, капурис! Бізань-щогла упала у воду. Гай-гай, кому дістануться ці уламки? Друзі, дозвольте мені сховатися за облавком! Хлопці, ліхтар упав! Лишенько, не випускайте з рук ні румпеля, ні талів! Я чую, як тріщить демено. Воно не зламалося? На Бога, рятуйте бейфут, відтягачки киньте! Бе-бе-бе, бу-бу! Гляньте на стрілку вашої бусолі, пане звіздаре, звідки іде вітрюган? Далебі, я трясуся зі страху! Бу-бу-бу-бу-бу! Барррр! Брррр! Бу-бу-бу! У-у-у! Бу-бу-бу! Тону, тону, умираю! Добрі люди, тону!

Пантагрюель кликав на поміч Спасителя і вголос ревно й палко молився, а потім за вказівкою лоцмана обіруч став підтримувати щоглу. Брат Жан, зоставшись в одній купині, вспішився кормовим морякам підсобити. Естемон, Понократ та інші підпряглися і собі. Лише один Панурґ закоцюб на чардаку і все плакав і нарікав. Брат Жан, між лавами для веслярів проходячи, побачив його і гукнув:

— На Бога, Панурже теля, Панурже рева, Панурже рюмса! Ліпше підсобив би нам, ніж ревіти коровою і сидіти на своїх яйцях, як бабуїн!

— Бе-бе-бе, бу-бу-бу (відповів Панурґ). Брате Жане, друже мій, батьку мій рідний, я тону, тону, друже мій, тону!