Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Родіон став ту же мить заспокоювати її, і завіряв, що все ще може піти іншим шляхом. Несподівано в нього вирвалося запитання:

         – Ви маєте, де жити?

         Оксана здивувалась тому питанню, та поправивши за вухо своє ламке волосся, відповіла:

         – Я живу в Антонія.

         – І довго ви зможете в нього перебувати?

         – Я не можу цього знати. Взагалі, я не впевнена, чи буду мати дім, коли народиться дитина.

         – Якщо так станеться, то… – Родіон Михайлович зашарівся. – Якось знайдіть мене, і я вам допоможу.

         – З… зрозуміло, – тремтливим голосом погодилась Оксана. Безсумнівно, в її голови проскакували сумніви щодо слів іконописця. – Отож, ми прощаємось?

         – Так, тепер ми прощаємось, Оксано.

         Надалі Родіон тільки бачив, як вона сіла в таксі. За десяток секунд він залишився сам-один, обіч потоптаної клумби.

         До нього знову наближався він.

*  *  *

         Андрій Прокопович пройшов через головні ворота монастиря та відразу наздогнав Родіона Михайловича. Цього разу він був незвичайно поштивий – протягнув навіть іконописцю руку. Родіон насправді не впізнавав його! А втім, відказав заводити з ним розмову по тій причині, що наразі неймовірно зайнятий.

         – Чим, Родіоне? – слідував за ним Андрій. – Якщо потрібно, то я допоможу тобі в Божій справі.

         – Мені не потрібна допомога. Тим більше твоя, бісе.

         – Чому ти відразу нахабнієш?

         Коли вони дійшли до дверей майстерні, Родіон різко повернувся та мовив йому, пронизливо дивлячись в обличчя:

         – Ти Антихрист.

         Андрій на те всмхінувся, та став обережно поправляти лацкани свого піджака. Тепер з нього не сходила чарівна аура, та й нігілістом він зовсім не видавався, як то раніше підмітив Родіон Михайлович. Це була інша людина – ввічлива, лаконічна, з виду зовсім таки імпозантна, а голос свій він наче навмисно притишив, щоб нікого не потривожити. «Адже він ще нещодавно потоптав нашу клумбу, та ж його я ще кілька днів тому хотів зарізати! Боже, прости мене – я хотів зарізати, вбити!» – спантеличено мовляв собі Родіон. Рубець на його шиї видався тепер ще моторошнішим, аніж раніше: він знову почував, як лезо того ножичка глибоко полоснуло йому горло.

         – Я маю до тебе коротку розмову. Прошу, Родіоне, всього лише перемовитися, – Андрій аж поклав собі руку на груди; на персті в нього засяяла чудернацька печатка.

         Прошу! Де ж то б міг Родіон подумати, що Андрій стане в нього просити.

         – Якщо ти про вчорашнє, то мені це не цікаво, – відказав він, повернувшись до дверей майстерні.

         – Ні, я про інше, Родіоне. Але дещо не менш важливе.

         – Я винесу тобі ікони, але в майстерню не заходь.

         – Я не тільки про ікони, Родіоне. Ти ж, до речі, написав їх?

         – Так.

         – Усі десять? Як годиться?

         Родіон став заламувати собі руки.

         – Так, – відповів він.

         Андрій Прокопович наче заяснішав от миттєвої радості.

         – От! Бачиш, Родіоне, ти зміг їх на…

         – Не кричи тут, дияволе! – здавлено вимовив Родіон. Вени на його лобі, неначе за помахом руки, набрякли. Сам іконописець схопився за бороду.

         Андрій полишався спокійним. Тепер замість здивування це викликало у Родіона Михайловича обурення, збуджувало лють – поки ще недовершену, наразі повну нервозної паніки.

         – Що ж, принеси тоді ікони, – сказав Андрій Прокопович. Якби завчасно взявшись очікувати, він діловито заклав руки за спину.

         Іконописець прожогом кинувся в майстерню. Та не встиг він зачинити за собою двері, як за ним увірвався й Андрій.

         Ще одну секунду Родіон Михайлович збирався звати на поміч, та одразу ж зрозумів, що це було б жахливою помилкою із його сторони, тому як молодик може (він на це, можливо, й розраховував) скомпрометувати його своїми диявольськими іконами, показавши тоді ченцям їхній справжній лик. Родіон переможено стояв перед ним, та показав пальцем на місце, де були складені плоди його невтомної праці.

         Андрій Прокопович дістав образ Ісуса. На деяких місцях фарби на ньому здавались розмазаними, і подекуди ті місця Родіон також замалював більш яскравим, та відповідно простим відтінком. Хоч мільйон раз подивись на цю роботу – ніколи не скажеш, що вона роблена рукою такого майстра, як Родіон Михайлович. Справді, він наче писав цю ікону під освітленням одної лиш свічки, і тому всякий відтінок на іконі здавався йому надто темним. Втім – чому це наче?.. Всі інші ікони не вирізнялись від першої. Лота, Авраама та Іоанна Богослова він зобразив, як сивих старців із довгими бородами. Тільки у Лота і апостола був у руці свиток; Авраам же мав розпатлану, кудлату бороду й волосся. Загалом, саме цих трьох святих можна було відрізнити хіба що по напису, виписаному церковнослов’янським шрифтом. Потім молодик дістав Соломона і Давида – теж цілком схожих одне на одного людей: найголовніше, що обоє вони мали на голові корону; Давид був сивим, а Соломон мав чорне волосся – та ніхто з них не мав бороди. Далі, переглянувши одним оком апостола Петра та Богородицю, Андрій перейшов до найцікавішого.