Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Зображенням Іуди Іскаріота він захопився настільки, що ще немало часу в майстерні стояла моторошна тиша. Ту мить Родіон Михайлович помітив, як по робочому столу повзе – неймовірно! – вогняна мураха. Вона мала крихітне тільце, забарвлене червоним кольором, ніжки, очиці, чорне черевце. Хіба ж оце є Боже створіння, про яке говорив Володимир? Ні! Це неможливо! Вони зроблені самим Веельзевулом! Ось, вона повзе зовсім одна, крихітна – здавалось би, яка з неї одної шкода для цілої людини? А шкода в тому, що з приходом одної цієї мурашки – заводиться ціле гніздо, незліченне, густе. Одна ця мурашка ніколи не приходить, а коли вже гніздом – не зловить їх людина. Та їх самих, хоч убий, сліду не видно. Родіон аж збився. Що ж робити? Оте маленьке, а водить око його кругом, по сторонам. От, от він повзе! Наче глузує із нього. Ет, наче блиснув малою іскрою, та знову щез у пустій тьмі… Якщо є один, то з’явиться їх багацько, а вони, знай, закусають.

         Андрій же продовжував розглядувати ікону Іуди Іскаріота. Як же Родіону вдалося в його образі вдалося передати його глибинні переживання! Звичайно, помітити це здатна далеко не кожна людина – тільки та, що вміє споглядати. Навчитись споглядати глибинний сенс і красу на зображенні, рівно як і відчувати та «переживати» мелодію – непросте вміння. Іуда Іскаріот на іконі Родіона мав руде волосся й коротку бороду: його плечі були вузькі, та здавалось, хворобливі. Обличчя він мав асиметричне, з різними очима, точно як на Синайській іконі Ісуса Пантократора. Сам він наче вийшов зі сторінок забутого нині Леоніда Андреєва. Одне око було спостережливе, уважне, живе, навколо нього проходили багаті лінії зморшок. Здавалось, саме таким оком він метав на інших Учнів, коли крав гроші із ящика для пожертвування. Друга половина його обличчя мала око, наче повне розчарування, із першого ж виду непомітного… Певно, сам Родіон не підозрював, що зумів вкласти в те око всю сутність душі Іскаріота – пустоту, та справжнє, праведне каяття в своїх життєвих помилках. Хіба ж не Іуда серед усіх апостолів був найрозумнішим, та, може, мав навіть філософію, зав’язану на великому розумінні людської душі. Безсумнівно, після зради Христу, перед ним постали всі муки, в тому числі й Ісусові – він глибоко розчарувався, коли побачив істинну чорноту всіх людей, та заглянув у власну душу – і побачив тьмяне, але світло, Боже світло, спотворене людською природою! Відомо же, що пекло – це інші.

         Раптом Родіон Михайлович ляснув долонею по столу, таким чином прибивши ту вогняну мураху. Тої ж миті Андрій Прокопович відволікся від ікони, та якби гордовито піднявши голову, мовив:

         – А ти знаєш, що зараз з Онуфрієм?

         Іконописець подивився уважно на молодика.

         – Лежить… без тями.

         – Ні. Ти пропустив одну новину. Онуфрій став цілком здоровим секунду назад.

         Родіон Михайлович подивився на свою праву долоню. На ній залишився вологий слід від мурашки. Деякі частини її тільця приліпились до шкіри, і Родіон витер її об серветку.

         – Звідки ти це знаєш? – попитав він.

         – А біс… він виходить з людини за одну лиш мить. Не встигнеш і оком змигнути. Вони не існують одне без одного. Тож якщо згинув один, то й весь легіон покидає людину.

         – Що ж це?.. – Родіон Михайлович став потирати лоба. Він не знав, як себе почувати: здавалось, що перед ними постала одна дуже добра новина, проте застилала її купа жахливих.

         – Та мені подобаються ікони, – провадив далі Андрій Прокопович. – Так, на деяких моє художницьке око не могло не помітити недоліків, але в одній ти перевершив самого себе.

         – Забирай їх і йди звідси. Сподіваюсь, побачимось вже на тому світі.

         – І невже ти не поцікавишся, нащо вони мені?

         – Ти ж іще давно казав – у просвітницьких цілях.

         Андрій, судячи зі своєї реакції, приємно здивувався цій відповіді.

         –Дуже добре, що ти пам’ятаєш наші розмови. Але свої справи з дітьми я поки що закінчив. Якщо ж тобі не цікаво, то я піду…

         – Іди зараз же.

         Втім Андрій продовжував стояти на місці.

         – А ти знаєш…

         – Іди звідси! – червонів од люті Родіон Михайлович. – Антихристе, дияволе, бісе, іди далі подорожуй по світу, виконуй волю святого Отця! Бо якщо повинен настати кінець цьому грішному світу, то не смію тебе зупиняти.

         – Дивно, що ти по іншому думав, коли хотів перерізати мені горлянку.

         Родіон затремтів. Він стиснувся, наче винуватий учень перед вчителем.

         – Так-от, ти знаєш, що я цієї ночі вбив людину?

         Іконописця наче громом вдарило. Кров прилинула йому до голови, й він щодуху стиснув долоні. «Все, все що завгодно, тільки не це! Все прощу цьому дияволу, тільки не це! Хай Бог мене покарає – горіти мені вічно в аду, але цього я не прощу – заб’ю його, тварюку!». Тоді ж Родіон Михайлович накинувся на Андрія, міцно схопивши за шию. «Задавлю тебе, – кричав він собі, – задавлю, дияволе!».

         Одначе Андрію вдалося визволитись із, насправді, міцних, мов клешні, рук Родіона Михайловича. На його шиї облишився червоний слід, а рубець щосили набухнув.